Протягом усієї дії на сцені знаходяться Хтось у сірому і другий безіменний персонаж, мовчазно стоїть в дальньому кутку. У пролозі Хтось у сірому звертається до публіки з поясненням того, що їй буде представлено. Це – життя Людини, вся, від народження до смертної години, подібна свічці, яку він, свідок життя, буде тримати в руці. На очах у нього і у глядачів Людина пройде всі щаблі буття, від низу до верху – і від верху до низу. Обмежений зором, Людина ніколи не буде бачити наступного ступеня; обмежений слухом, Людина не почує голоси долі; обмежений
Щасливий юнак.
Гордий чоловік і батько. Слабкий старий. Свічка, з’їдає вогнем. Низка картин, де в різному обличчі – все той же Людина. …
Прислухаючись до криків породіллі, на сцені ведуть розмову хихикаючих старої. Як самотньо кричить чоловік, зауважує одна з бабусь: всі говорять – і їх не чути, а кричить один – і здається, ніби всі інші мовчки слухають. А як дивно кричить чоловік, посміхається друга стара: коли тобі самій боляче, ти не помічаєш, як дивний твій крик.
А як смішні діти! Як безпорадні! Як важко вони народжуються – тварини народжують
Старух – багато, але вони начебто хором вимовляють монолог.
Йдеться їх перериває Хтось у сірому, сповіщаючи: Людина народився. Батько Людини проходить через сцену з доктором, зізнаючись у тому, як він мучився в ці години явища сина на світ, як шкодував дружину, як ненавидить він немовляти, що приніс їй страждання, як карає себе за її муки… І як він вдячний Богові, почув його молитву, що здійснив його мрію про сина! На сцені – родичі. Їх репліки – ніби продовження бурмотіння бабів.
Вони з найсерйознішим виглядом обговорюють проблеми вибору імені для Людини, її годування і виховання, його здоров’я, а потім якось непомітно переходять до питань куди більш прозаїчним: чи можна тут курити і чим краще виводити жирні плями з сукні. … Людина виріс. У нього є кохана дружина і улюблена професія (він – архітектор), але у нього немає грошей.
Сусіди пліткують на сцені про те, як це дивно: ці двоє – молоді і красиві, здорові і щасливі, на них приємно дивитися, але їх нестерпно шкода: вони завжди голодні. Чому так? За що і в ім’я чого? Людина та її Дружина зніяковіло розповідають один одному про заздрість до ситим і багатим людям, яких вони зустрічають на вулиці. “Нарядні дами проходять повз мене, – говорить Дружина Людини, – я дивлюся на їх капелюшки, чую шарудіння їх шовкових спідниць і не радію цьому, а кажу собі:” У мене немає такої капелюшки!
У мене немає такої шовкової спідниці! “” А коли я проходжу вулицею і бачу те, що нам не належить, – відповідає їй Людина, – то відчуваю, як у мене відростають ікла. Якщо мене хто-небудь ненароком штовхне в юрбі, я відкриваю свої ікла “. Людина клянеться Жене: вони виборсаються з убогості.
“Уяви, що наш будинок – розкішний палац! Уяви, що ти – цариця балу! Уяви, що грає дивовижний оркестр – для нас і наших гостей! “І Дружина Людини з легкістю все це уявляє. … І ось збулося! Він багатий, у нього немає відбою від замовників, його Дружина купається в розкошах. У їх палаці – дивовижний бал, грає чарівний оркестр – чи то людиноподібні музичні інструменти, чи то схожі на інструменти люди.
Кружляють пари молодих людей, захоплено розмовляючи: яка честь для них бути на балу у Людини. Входить Людина – вона помітно постарів. За багатство він заплатив роками свого життя.
Постаріла і його Дружина.
З ними урочистою ходою через анфіладу блискучих кімнат йдуть численні друзі з білими трояндами в петлицях і, числом не меншим, вороги Людини – з жовтими трояндами. Молоді пари, перервавши танець, слідують за всіма на казковий бенкет. … Він знову зубожів.
Пройшла мода на його творіння. Друзі та вороги допомогли йому розтратити накопичене стан. Тепер по палацу бігають лише щури, гостей тут давно не було. Будинок занепав, його ніхто не купує.
Помирає син Людини. Людина та її Дружина встають на коліна і звертаються з молитвою до Того, хто непорушно завмер в дальньому кутку: вона – з покірливою материнської благанням, він – з вимогою справедливості. Це не синівська жа-лоба, але розмова чоловіка з чоловіком, батька з Отцем, старого зі старим. “Хіба покірних підлесників треба любити більше, ніж сміливих і гордих людей?” – Запитує Людина. І ні слова не чує у відповідь.
Син Людини вмирає – значить, не почута його молитва! Людина виголошує прокляття того, хто спостерігає за ним з кутка сцени. “Проклинаю все, дане Тобою! Проклинаю день, коли я народився, і день, в який я помру! Проклинаю себе – очі, слух, мову, серце – і все це кидаю в Твоє жорстоке обличчя! І своїм прокляттям – перемагаю Тебе! .. “…
П’яниці і бабусі в шинку дивуються: он за столиком сидить Людина, п’є мало, а сидить багато! Що б це означало?
П’яний марення перемежовується репліками, народженими, схоже, в гаснучому свідомості Людини, – відлунням минулого, луною всього його життя. Є музиканти – і ті, й не ті, що грали колись на балах у палаці Людини. Важко зрозуміти: вони це чи не вони, як важко згадати минулу життя і все, чого Людина позбувся, – сина, дружини, друзів, будинки, багатства, слави, самого життя… Бабусі кружляють навколо столика, за яким сидить, похиливши голову, Людина. Їх танець пародіює чудовий танець юних дам на стародавні балу у Людини. Перед обличчям смерті він постає на весь зріст, закинувши прекрасну сиву голову, і різко, голосно, відчайдушно вигукує – запитуючи чи то небо, чи то п’яниць, чи то глядачів, чи то Такого собі в сірому: “Де мій зброєносець? Де мій меч?
Де мій щит? “Хтось у сірому дивиться на недогарок свічки – вона ось-ось в останній раз блимне і згасне. “Я обеззброєний”, – вигукує Людина, і темрява обступає його.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)