Ольга Кобилянська є тією письменницею, в творах якої вражає все: і люди, і природа, і картини жаття, змальовані широко, яскраво, з любов”ю. В кожному творі цієї письменниці відчувається безмежна любов і прихильність до тих героїв, котрі в них змальовані найчастіше в стосунках з природою з землею.
Ще коли Ольга Кобилянська жила в Димці, її душу вразила страшна звістка. За землю брат підняв руку на рідного брата. Цю подію вона змалювала в повісті “Земля”, яка вийшла в світ 1902 році.
На весь свій зріст піднімається Кобилянська в цьому
Земля-мати, земля – мачуха, земля – чарівне марево, що протягом століть було нездійсненною мрією народу. Заворожені магічною владою землі, віддають їй свої молоді сили Марія та Івоніки Федорчуки. Навіть у свята не коштували чогось смачного, краплю молока відривали від своїх діток. Шматок до шматка складали свої морги.
Земля пожирала із потом і кров”ю їхню молодість. Втішатись майбуттям – нехай хоч дітям легше буде, хай від онуків своїх відведуть кощаву руку голоду. Мали двох синів, як двох сизих голубів.
Михайло-лагідний,
Велике лихо випало сім”ї Федорчуків. Їхньому лагідному, доброму Михайлові довелося йти на прокляту царську службу. Чужому замежому цісареві були потрібні буковинські легені, щоб замкнути їх у холодній касарні, вибити їхню силу й молодість, отруїти душу і повернути додому непотрібним, скаліченим. Тяжко було на тій службі чесному, роботящому Михайлові, що виріс на широкому просторі, де так радує серце і шум золотого полісся, і гомін зеленого лісу, і свіжий подих лагідного вітру. Одягнений у ненависну форму, до ладу не розуміючи чужої мови, усіма зневажений, терпів знущання. “Не міг звикнути до машинальності касарняного життя. То, чого жадали від нього, сповняв так тяжко!
Воно було жорстоке й деспотичне й немало нічого спільного з вимогами землі, які віддав досі неподільно всі свої молоді сили”.
Тяжко тяглися і для Федорчуків дні, прожиті без сина. Михайло приходив у їхній сон, тривожачи душу чорним передчуттям. Батьки хотіли тільки одного – щоб син вернувся живий. І ось діждалися. Михайло прийшов додому, його руки занурилися за святою хліборобською працею. Орав і косив кожну грудочку землі, розпушував руками, такою рідною вона була йому, так добре йому було дома на зеленому роздоллі.
А ввечері, коли повний місяць кидав пасма на затихаючу землю, йшов до коханої\ Анни. Але не судилося Михайлові бути господарем землі, його знайшли застріляного в лісі.
Хто його вбив? Кому перейшов дорогу їхній чесний добрий син і чому? Десь у глибині батькового серця зринає страшна підозра – Сава! це він убив брата, щоб мати всю землю, убійником став. Тільки тепер до свідомості згорьованого батька дохотить оголена суть тієї любові до землі, що тримала і вона його все життя… “Бери його, бери і спряч. Праця і кров моя пішла в тебе, а тепер бере ж і його!, – звертається він до землі. – Не для тебе, сину була вона, а ти для неї!
Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу і забрала тебе! Дурень був ти на ній, дурень… Ходив, робив та гадав, що для себе… Наймитом був ти, наймитом!”
Земля повинна бути для людини, а не людина для землі. Земля не може бути справедливою, доброю матір”ю, бо душа її перетята вузькими межами, бо ті межі окроплено кров”ю, бо в серці їй вбила камінь, на якому викарбувано найвищий закон гноблення: “Моє! Не руш!”
М. Коцюбинський, прочитавши повість “Земля” О. Кобилянської, написав авторці:”Я просто зачарований Вашою повістю; все: і люди, і природа, і психологія, все це виявляє таку силу таланту, що од серця, дякуючи Вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу”. Справді в повісті!”Земля” Ольга Кобилянська виявила себе як майстер психологічного портрета, яка зуміла показати, що земля є для людини і добром, і лихом.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)