Микола Зеров, український письменник, як називали його сучасники, поет і метр української літератури 20-30-х років XX ст., щиро любив Київ. Своїм почуттям він звірявся у листі літературознавцю 3. Єфімовій: “Оглядати Київ треба навесні, коли цвітуть каштани і Дніпро ще не схожий на півдохле кошеня.
Сіра й жовта цегла, червоні дахи, зелень,- і вулиці, що закінчуються повітряною ванною; скрізь залізні балкони з квітами – от Вам і ввесь Київ. Архітектура гарна лише стара. І завдяки ширині вулиць – тихо”. Поет любив розповідати гостям про Софійський
А знаменита брама Заборовського була улюбленим місцем його прогулянок. У вірші “Київ з лівого берега” М. Зеров називає місто замріяним, золотоглавим. Але серце митця стискається від болю за майбутнє рідного Києва.
Давно в минулім дні твоєї слави, І плаче дзвонів стоголоса мідь, Що вже не вернеться щаслива мить Твого буяння, цвіту і держави. Поет висловлює занепокоєння тим, що місто може стати “молодшим” після об’єднання республік у Радянський Союз зі столицею Москвою.
Але в душі майстра слова жевріє надія на те, що Живе життя, і силу ще таїть Оця гора зелена і дрімлива, Ця золотом цвяхована блакить. Ще на початку століття Микола Зеров усвідомив історичну роль Києва, його центрального місця в історії України.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)