За що можна любити Батьківщину? Звичайно, це тема особлива: адже кожен любить Вітчизну своєю неповторною любов’ю. За що любив рідну землю такою гранично російський поет, як Єсенін?
Мені здається, що насамперед за те, що оточувало його: поля, села, ліси, селян, а потім і місто, літературу, друзів, навіть шинки – словом, за все те, що входить у плоть і кров, стає частиною буття. Відчуваючи, що значить втратити Батьківщину, Сергій Олександрович добре передав настрій російських емігрантів, яких так часто снилися огорожа, хвіртка, береза і ялина.
Але
Поет щасливий тим, що він син великого народу, великої революційної епохи, яку намагається зрозуміти і прийняти. Недарма в “Листі до жінки” він вигукує:
Тепер в радянській стороні
Я самий лютий попутник.
Сергій Єсенін
Це, напевно, тому, що мало не в кожному своєму творі поет так чи інакше говорить про Батьківщину. У “Стансах” він сам пояснює особливість своєї творчості: “Але більш за все любов до рідного краю мене мучила, мучила й пекла”. Тому так важко, просто часом неможливо відокремити цю тему від інших: адже почуття до Батьківщини переплітаються у Єсеніна з почуттями до жінки, природи, життя. Згадаймо один з кращих віршів його про кохання у збірці “Перські мотиви”:
Шагане ти моя, Шагане! Тому, що я з півночі, чи, Я готовий розповісти тобі поле, Про хвилясту жито при місяці.
Любов до жінки розкривається через любов до рідної землі! “Батьківщина – це, перш за все, її природа”, – так міг би сказати Єсенін. Але природа в нього нерозривно пов’язана з селом, бо тільки сільський житель здатний так її одухотворяти. Взагалі, у жодного поета не зустрічав я такий вражаючої здатності одушевляти природу:
Зелена зачіска, дівочий груди, Про тонка берізка, Що задивилась у ставок?
Улюблений образ – берізка – стає у нього берізкою-дівчиною із зеленим подолом, з яким грає вітер; клен на одній нозі; осики, які дивляться у рожеву водь; палаюча своїми плодами горобина; жито з лебединою шиєю і десятки інших не менш дивовижних метафор і образів складають як би особливий світ – світ живий і одухотвореної природи, в якому все життя жив поет і який він гостинно відчинив для нас.
У місті все було по-іншому. Тому, напевно, так радували Сергія Олександровича поїздки в рідне село, що він повертався в свій заповітний світ, в місце, з яким пов’язані найкращі роки життя. Він ніколи не втрачав зв’язок з рідним краєм, часто бував там і, за спогадами його сестер, “щоразу, приїжджаючи в Константинові, був по-справжньому щасливий, що… знову в рідному краю, любов до якого проніс через усе життя” .
Йому доріг рідний край, хай бідний і жебрак. Але, звичайно, він не може не сумувати про відсталості і дикості, що існують на Русі. У творчості Єсеніна як би відбувається боротьба двох почуттів: розуміння необхідності і неминучості змін і біль за те, що йде у минуле той, що йому дуже дорого.
На початку 20-х років перемагає друге почуття. У вірші “Я останній поет села…” він пише: “Не живі, чужі долоні, цим пісням при вас не жити”. Він журиться, що “сталеві кіннота перемогла живих коней”.
Ця біль пройшов, мабуть, “тільки після відвідин закордону, бо поет вигукує:” Польова Росія! Досить волочитися сохою по – полях! ” Не один рік “залізний гість”, “кам’яні руки брехні”, здаючи “за шию” село, і інші поетичні образи терзали поета. Можливо, це була одна з причин посилення пристрасті до вина, розгулу.
Відкриємо цю темну сторінку життя поета, увійдемо в “Русь шинкарську”. Це страшний світ людей, пропалює життя. З ними поет провів багато років.
Але він завжди відчував свій величезний інтелектуальний і моральну перевагу над цими покидьками і мерзотниками. У той же час вони – частина Росії. Не дивно, що для любові до Батьківщини Єсенін знаходить відповідне порівняння: “Любив він батьківщину і землю, як любить п’яниця шинок”. Часом поет говорить, що він такий же, як вони, такий же пропащий. Але, оговтавшись, висвічує цих людей наскрізь.
Він знає, що “таких не підім’яти, не розсіяти, відчайдушність їм гниллю дана”. Але це теж Батьківщина. Недарма Єсенін закінчує цей вірш гіркою фразою:
Знову п’ють тут, б’ються і плачуть… Ти, Рассея, моя… Рассея, Азіатська сторона!
1925 рік – рік воскресіння і смерті поета. Він все більше вірить у майбутнє країни: Мені тепер до вподоби інше… І в сухотному світлі місяця Через кам’яне і сталеве Бачу міць я рідної сторони.
Це дуже плідний у творчому плані рік. Але звільнитися від туги, від передчуття смерті не вдається. Так, пристрасть до вина, нерозуміння, покинутість, невдала особисте життя – все це і багато іншого привели до трагічного кінця.
Але для нас поет завжди залишається живим, завжди його творчість вливає нам “в груди теплінь”, вчить по-новому бачити рідне і любити його. І недарма ніякі заборони і гоніння на творчість Єсеніна в темні сталінські часи не могли змусити забути його, бо в його “очах прозрінь чудовий світ”.
Коли я думаю про цю людину, згадуються рядки М. А. Некрасова: “Природа – мати! Коли б таких людей ти іноді не посилала світу… ” Тоді б заглухли та поетичність, ліричність – світлі джерела людської душі.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)