Значну частину своєї творчості Василь Симоненко присвятив темі кохання. Багато сторіч поспіль ця тема будила серця і митців, і звичайних людей, очищувала та надихала, допомагала людині стати кращою, повірити в себе, сповню вала життя сенсом, а особистість – прагненням щастя, наснагою жити та творити, дихати на повні груди, відкривши свою душу і сповнене коханням серце світові й людям.
В інтимній ліриці Василя Симоненка ми знаходимо усі ці порухи душі, але поруч із тим – і мудрі розмірковування над коханням та людськими стосунками, над
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
Під рожевих ілюзій вуаль.
Готовність сприймати і добре, і погане в житті, жити реальністю і радіти їй – свідчення розвиненості та зрілості особистості. Василь Симоненко змальовує суперечності та неоднозначність життя людини і висловлює свою готовність до тієї долі, яка судилася йому.
Простими, на перший погляд, словами, змальовує митець силу своїх почуттів, але ми – читачі,
Таким різним постає людське почуття у ліриці Василя Симоненка: і ніжність, і пристрасність, і сум, і радість міниться барвами поетичного слова у творах митця, але незмінною залишається щирість почуттів і їх надзвичайна сила, яка сповнює світлом любові все життя людини. Навіть коли почуття є невзаємним, ліричний герой не відмовляється від нього, розуміючи, що справжнє кохання є прекрасним почуттям, непереможним та незнищенним:
Коли б тобі бажав я сліз і муки
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю.
У інтимній ліриці Василя Симоненка незмінно сила почуття перемагає дріб’язковість образ та непорозумінь, життєву буденність та сірість повсякденності.
Як я люблю – давать не буду звіту,
Переді мною два десятки літ,
І в мене серце, мов несамовите,
Вистукує любов у білий світ.
Я думаю, що вміння по-справжньому щиро кохати – такий самий талант і дар від Бога, як і, наприклад, талант у мистецтві чи науках. Але, дароване Богом, це вміння треба зберігати та плекати, ніби чарівну квітку, щоб черствість звичайного повсякденного життя не загубили у людині вміння відкриватися світові та коханій людині, бути чесним, щирим та відвертим у своїх почуттях, “вистукувати” своїм серцем щастя та радість на весь білий світ.
Читаючи поезії Василя Симоненка, ми ніби теж залучаємось до чарівного світу, у якому живе закоханий ліричний герой, створений митцем.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)