УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
СЛОВО ДАВНЄ І СЬОГОЧАСНЕ
Михайло Коцюбинський
ЯЛИНКА
І
Настав Святий вечір.
В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав1 борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечерю. Василько сидів долі та м’яв мак2 до куті. Василькові було літ дванадцять.
Він був найстарший у сім’ї. Василько м’яв мак і все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидів на полу5, схиливши голову.
“Чого батько журяться? – думав він. – Чи того, що нездужають, чи
– Добридень вам, – удався4 він до Якима. – Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашім садочку? Пани послали мене знайти дітям ялинку на Святий вечір; я вже другий день шукаю і не можу знайти гарної…
Яким помовчав…
– А що б ви дали? – спитав він перегодом5.
– Та вже не будемо торгуватись… Кажіть ціну…
– Три карбованці дасте, – відповів Яким.
– Тату, – обізвався Василько тремтячим голосом, – та ж то моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене
На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина.
Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток.
– Добре, я дам вам три карбованці, – обізвався чоловік, – але мусите приставити6 ялинку сьогодні, бо пани ще хотять прибирати її на вечір.
– А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще, – сказав Яким.
Чоловік глянув на Василька.
– Не так-то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко їхати – годину… Завидна завезе, завидна й поверне…
Яким подумав і махнув рукою.
– Якось воно буде… містечко не за горами7.
Чоловік дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, і пішов. Яким трохи повеселішав: за три карбованці можна було викупити від шевця жінчині чоботи. Хвалити Бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.
Він одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побіг і Василько.
В садку лежав глибокий сніг. Якимові ноги, узуті в здорові чоботи, глибоко поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок. Василько то стрибав у ті ямки, то розгортав ногами білий пухкий сніг. Чорні, голі дерева стояли в садку, настовбурчившись8 замерзлими гілочками, і, наче мертві, не ворушилися од вітру. Під деревами, на білому, як цукор, снігу, сіткою лягла тінь.
Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила9 ялинка. Василько з батьком підійшли до ялинки.
Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гілочками, наче раділо гостям… Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька
Зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте10, впало на сніг.
Василько мало не плакав11 з жалю. Він бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечі і поніс. Вершечок з ялинки волікся за батьком і лишав по снігу довгу, мов стежечка, смужку.
Василько глянув на свіжий пеньок, і дві сльозини скотились йому по щічках. Він не міг бачити того пенька, того місця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, і почав нагортати снігу на пеньок. Незабаром з-під купи снігу не стало видко пенька.
– Васильку, го-ов! А йди сюди! – гукнув з подвір’я батько. Василько побіг до батька.
– Лагодь, сину, сани, відвезеш ялинку. Та хапайся12, сину, бо вже ген-ген з полудня13, а треба вернутись завидна… Коли б ще снігу не було, – казав Яким, удивляючись у край неба, – наче хмара насувається.
Не гайся, Васильку, бо нерано…
На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Він запріг коней, одяг кожушину і виїхав з двору.
II
Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молочні, хмари. Разно14 бігли мишасті15 коненята. Дорога була слизька, і сани йшли в затоки16. На обидва боки від дороги, скільки скинеш оком17, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою скатеркою.
Твердий синявий18 сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знов здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хмари.
Посипав сніжок. Василько вйокнув19 на коні, і вони побігли підтюпцем20, наближаючись до лісу, що чорною стіною стояв перед ними. До лісу якраз половина дороги.
Ще півгодини треба було їхати лісом.
Василько в’їхав у ліс. Здорові кострубаті21 дуби грізно стояли в снігових заметах; їм було байдуже, що бурхав22 холодний вітер, Ішов сніг… Мокрий сніг бив у лице Василькові, заліплював очі, налазив за комір…
Мишасті коні зовсім побіліли, обліплені снігом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очі шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вітру та снігу. Він і не постеріг23, що коні звернули з дороги і побігли вправоруч. Враз – сани пішли в затоки і вдарились у горбик. Трісь!
Щось тріснуло в санях, і Василько дав сторчака24 в сніг. Коні стали. Василько підвівся, обтріпуючись з снігу, підбіг до саней. Старі, трухляві копили25 зламались, васаг26 лежав нарізно від санок.
Василько обійшов навкруги саней, оглянув їх і мало не заплакав. Запобігти лихові не можна було. “Почекаю, може, хто над’їде та дасть мені яку раду27” – подумав він, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замітав сніг. Але в лісі було пусто.
Тільки вітер гучав28 межи деревами та сипав сніг, закриваючи білою сіткою далечінь…
Василько зробив кілька ступнів29 наперед і став, широко розкривши очі з переляку та несподіванки. Перед ним з’явивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозі. Василько постеріг, що збився з дороги. Що тут робити?
Хіба лишити сани з ялинкою в лісі, а самому вертатися з кіньми додому? Василько випріг коні, сів верхи і поїхав назад по дорозі.
В лісі посутеніло. Настав вечір. Василько їхав лісом, коні глибоко поринали в сніг і ледве-ледве переступали з ноги на ногу.
Василько незабаром помітив, що він їде не дорогою, а так, лісом, навмання. Він став. “Треба конче30 знайти дорогу, – подумав Василько. – Вернусь назад до саней і звідти поїду навпростець дорогою”. Він повернув коні і поїхав назад.
Довго їхав Василько проти вітру та снігу, а саней не було. “Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе”, – подумав він і повернув уліворуч.
У лісі зовсім стемніло. На землі і в повітрі білів сніг та манячили цупкі, замерзлі стовбури дерев, закурених снігом.
Василько їхав, а саней не було. Коні, брьохаючись31 по заметах та по кучугурах, потомились і стали. Василько заблудивсь.
Йому було холодно й страшно. Він заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вітер та крутив снігом, а Василькові згадалася тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хаті каганець. На столі стоїть кутя.
Батько та дві сестрички сидять за столом, мати подає вечерю.
Всі такі веселі, гомонять, радіють святечку. Хлопці та дівчата приносять вечерю, поздоровляють з празником32, питають про Василька… А може, не радість, не щастя гостює в хаті… Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журяться та сумні-сумні сидять край столу і не їдять вечері.
Ох, коли б хоч виїхати з сього мертвого лісу, побачити дорогу, хату…
Василько торкнув коней; коні знялися з місця і нешвидко побрели33 по глибокому снігу… Але що це? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вікнах блимнув вогонь. Василько зрадів і повернув до хати.
То був кущ, обсипаний снігом, і здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив34. Що тут чинити35? Він глянув навкруги: здорові дуби стояли в лісі, мов страховища, і звідусюди простягали до нього цупкі чорні гілки. Василькові здалося, що то мерці, закутані білим покривалом, простягають до нього свої руки.
Йому стало страшно. Враз щось зірвало Василькові шапку з голови, холодний сніг посипавсь йому на голову… То гіллячка зачепила шапку та збила її в сніг.
Тільки Василько наважився злізти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! – і луною покотилося в лісі. А-у-у-у! – відгукнулося з другого боку і довго не вгавало.
Василько похолов з остраху36. Волосся полізло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовків промайнула у нього в голові.
Він у нестямці затяв37 коней і зник поміж деревами.
Василько виїхав на узлісся. За лісом було поле. На полі, край лісу, стояв хрест. Василько побачив хрест і зрадів. “Адже я на дорозі…
Се дорога до села, де живе мій дядько… недалеко до села…” Василько виїхав на дорогу… Але що се за вогники блимають під лісом?.. Що се чорне ворушиться на снігу?.. Враз коні жахнулись і сіпнули вбік. “Вовки”, – подумав Василько.
Він щосили затяв коні і вхопився за гриву… Переляканий, без шапки, запорошений снігом, мчався Василько по дорозі назустріч холодному вітрові. За ним навздогінці бігли два вовки, вигинаючи сірі хребти…
А хуртовина вила, крутила снігом та замітала сліди.
III
Вирядивши Василька, Яким легенько зітхнув; він продав ялинку за добрі гроші, а грошей було притьмом38 треба: треба було і чобіт жінці, треба було і на Новий рік дещо купити… Якимові трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдієш, коли біда: ні в віщо вдягнутися, нічого й кусати…39
Олена поралась коло печі, хапаючись, щоб устигти на пору40 з вечерею.
Ніхто не постеріг, що надворі ішов сніг. Аж дівчатка, бавлячися під вікном, радісно скрикнули:
– Сніжок! Сніжок! Пустіть нас, мамо, надвір!
Олена та Яким разом глянули в вікно.
– Ой лишенько! Як той бідний Василько приб’ється додому41 в таку негоду! – скрикнула Олена.
Яким вийшов надвір. Небо заволоклося сніговими хмарами, рвачкий42 вітер забивав дух. Яким стривожився. “Коли б ще якась біда не лучилась43 хлопцеві”, – подумав він.
– Ну, що? – спитала Олена, як він увійшов до хати.
– Завірюха… та, може, ущухне…44 Повинен би Василько над’їхати.
А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вікно, вибігала надвір і все зітхала та бідкалася45.
Вже смеркалося, а Василька не було.
Олена плакала. І нащо було посилати дитину проти ночі? Наче без тих трьох карбованців і не обійшлось би. Що з тих грошей, коли через них можна позбутися найстаршої дитини? Олена мучилась і уявляла собі, як Василько збився з дороги, як напали на нього вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину… Серце їй обливалося кров’ю, сльози заливали очі.
Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Він щохвилини виходив надвір, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподіваючись побачити Василька, почути його голос…
Люди давно вже вечеряли, а в Якимовій хаті й забули, який сьогодні день. Дівчатка поснули, дожидаючи вечері; старі сумували, їжа не йшла їм на думку46. Хлопець від сусіда приніс вечерю. “Просили вас на вечерю батько й мати, і я вас прошу.
Будьте здорові з Святим вечором!” – проказав він дзвінким голосом, подаючи мисчину47 в хустці. – “А де ж Василько?” – поспитав він перегодом. Олена заголосила. Господи!
Всі люди радіють, весело зустрічають велике свято. Тільки її побила лиха година48, відірвала від неї любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу49 вовкам-сіроманцям50. Усю ніч сум літав по хаті, шарпав за серце бідних людей та не давав їм спати…
ІV
Вранці виплило ясне сонечко на погідне небо оглянути, що зробила ніч з землею. Вітер стих, і чистий свіжий сніг сріблом сяяв під блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на Різдво у білу сорочку.
Скоро розвиднилось. Яким пішов до сусіда прохати коней. Він мав їхати шукати Василька.
Олена намоглася51 їхати з ним.
Весело рипіли сани по снігу, весело бігли коні, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серці в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всі боки, боячись побачити який слід Василька.
Але всюди було рівно, біло; сніг блищав, аж очі боліли глянути на нього. Вони в’їхали в ліс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василька, то кінські ноги…
– Коли б хоч їхав хто, – обізвався Яким, – розпитали б, чи не бачив чого в лісі.
Зустріли якогось чоловіка однією конячкою. Яким розповів йому своє горе та почав розпитувать.
– Я бачив зламані сани, а на них ялинку, – сказав той. – Подайтесь лісом управоруч.
– Ой нема вже мого Василька, нема моєї дитини! – заголосила Олена. Той крик серця болісною луною розлігся в Якимовому серці.
Ще здалеку заманячили на дорозі поламані сани, зазеленіла присипана снігом ялинка. Яким під’їхав до саней, Олена перша зіскочила і почала припадати до саней та тужити на ввесь ліс. Яким стояв, сумно схиливши голову. “Так – думав він, – Василька з’їли вовки”…
Враз щось під’їхало. Яким озирнувсь і не хотів вірити своїм очам. Перед ним стояли його коні, а на санях сидів Петро, братів наймит.
– Ти звідки взявся тут? – скрикнув Яким.
– Та хазяїн послали мене по ваші сани. Ще й казали і цю ялинку відвезти до пана… Василько обламався52 учора, збивсь з дороги і ледве добився до нас уночі.
– То Василько живий?! – скрикнули разом Яким і Олена
– Та вже ж живий… Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.
– Чи ти не брешеш?!
– Хіба ж я пес – брехати? – образився Петро. – Слава тобі, Господи! – зраділи бідолашні. – Слава тобі, Господи, що він живий!
Петро взяв ялинку на свої сани, а поламані сани примостили на Якимових. Яким вйокав на коні, поспішаючи додому.
Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощів, обіймаючи Василька. “Ми вже думали, що не побачимо тебе”, – казали вони. А Василько весело щебетав, оповідаючи свої пригоди в лісі.
1 Сичати – видавати звуки, які нагадують протяжну вимову звука “с”. 2 М’яти мак – терти, розтирати мак. 3 Піл – нари в селянській хаті, розміщені між піччю і протилежною до печі стіною, які використовувалися для спання. 4 Удався – тут: звернувся. 5 Перегодом – невдовзі, згодом.
6 Приставити – привезти, доставити… 7 Не за горами – близько. 8 Настовбурчившись – розставити в різні боки (гілочки), стирчати. 9 Заманячити – тут: замаячити, завиднітися. 10 Підтятий – зрізаний.
11 Мало не плакати – трохи не заплакати. 12 Хапатися – тут: поспішати. 13 Ген-ген з полудня… – далеко після полудня.
14 Разно – тут: дружно, разом. 15 Мишастий – кольором схожий на мишу; сірий. 16 Сани йшли в затоки – скочувалися вбік. 17 Скільки скинеш оком – скільки видно. 18 Синявий – трохи синій, з синім відтінком.
19 Вйокати – гукати “вйо”(окрик, яким підганяють коней). 20 Підтюпцем – дрібними швидкими кроками. 21 Кострубатий – який має нерівну поверхню; покручений. 22 Бурхати (про вітер) – дути з поривами.
23 Постеріг – тут: помітив. 24 Дати сторчака – перекинутися, впасти вниз головою. 25 Копил – короткий брусок у санях.
26 Васаг – верхня частина саней. 27 Дати раду – зарадити, допомогти. 28 Гучати (про вітер) – тут: гудіти.
29 Ступня – крок. 30 Конче – обов’язково. 31 Брьохатися – поволі рухатися в снігу (чи воді). 32 Празник – велике релігійне свято. 33 Побрести, від брести – повільно рухатися (по лісу, по снігу, по траві тощо).
34 Опустити руки – втратити надію. 35 Чинити – те саме, що робити. 36 Похолонути з остраху – налякатися. 37 Затяти, від затинати – тут: вдарити. 38 Притьмом – дуже швидко, негайно.
39 Нічого й кусати… – нема що їсти. 40 Устигти на пору – вчасно. 41 Приб’ється додому – тут: добереться додому.
42 Рвачкий – рвучкий. 43 Лучитися – тут: трапитися. 44 Ущухнути (про вітер, завірюху) – затихнути; припинитися.
45 Бідкатися – журитися, сумувати. 46 Їжа не йшла їм на думку – вони не думали про їжу. 47 Мисчина – мала миска. 48 Її побила лиха година – вона (Олена) зазнала горя. 49 Кинути на поталу – кинути на загибель.
50 Сіроманець – вовк. 51 Намогтися – тут: наполягати на своєму, домогтися свого.
52 Обламатися – поламатися.
Хто? Що? Коли?
Чому? Як?
1. Розкажіть про письменника Михайла Коцюбинського. Які твори він написав? 2. Про що розповідається в оповіданні “Ялинка”?
3. Чому Васильків батько вирішив продати ялинку? 4. Чому Василькові жаль було продавати ялинку? Знайдіть це місце в тексті.
5. Як сталося, що хлопчик заблудився в лісі? 6. Як поводився Василько, коли зрозумів, що збився з дороги? Що він відчував?
7. Як Василько врятувався від вовків? 8. Якою уявляв Василько святу вечерю в себе вдома? А як насправді пройшов Святий вечір в сім’ї Якима й Олени? (Зачитайте цей уривок з тексту). 9 Яким був настрій батьків Василька, коли вони шукали слідів свого сина?
10. Що стало причиною несподіваної радості Василькових батьків? 11. Яким у вашій уяві постає Василько?
Дайте йому характеристику. Розкрийте вдачу Василька через його вчинки, дії, почуття (використовуйте текст оповідання). 12.
Які почуття викликало у вас оповідання “Ялинка”?
ВПРАВИ і ЗАВДАННЯ
I. Доберіть заголовки до розділів, складіть план тексту.
II. З’ясуйте значення слів та виразів:
Василько випріг коні, сів верхи і поїхав назад по дорозі. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимовий садок. А хуртовина вила, кружила снігом та замітала сліди.
III. Утворіть від дієслів початкову форму (інфінітив), поясніть їх значення, доберіть до них синоніми.
Запріг, випріг (про коней), в’їхав, загорнув, підвівся, підбіг, обійшов. Зразок: запріг – запрягати, запрягти; випрягати, випрягти (про коней);
Запрягати – надягати упряж на коня, прикріпляти до воза;
Випрягати – знімати упряж з коня.
IV. Доберіть з наведених у дужках слів синоніми: хуртовина, жаль, говорити, приїхати (завія, дощ, заметіль, спека, хурделиця, мряка, біда, печаль, шкода, співчуття, прибути, розмовляти, шепотіти, кричати, маячіти, сичати).
V. Підберіть (у тексті оповідання) означення до слів вечір, ліс, вітер, сніг, ялинка, коні, хата, Василько.
VI. Перекладіть рідною мовою:
Та що вдієш, коли біда; ні в віщо вдягнутися, нічого й кусати…
Усю ніч сум літав по хаті, шарпав за серце бідних людей та не давав їм спати…
VII. Напишіть невеликий твір про Святий вечір у вашому домі.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)