Нам треба писати твір про справжній подвиг, коли людина здійснює щось героїчне, частіше навіть не розуміючи, що стала героєм. Потрібно тільки згадати, яких ви знаєте героїв. Згадайте краще таких героїв, як Іван Підкова, Са-мійло Кішка, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький. Так, це були гетьмани, які дуже любили Україну і йшли заради неї на подвиги.
Зауважую, не заради слави та почестей, а заради щастя й волі рідної землі. Отже, подвиги ніколи не робляться заради того, щоб героєві потім співали діфірамби та надівали лаврові вінки. Людина не
Вона діє, не розмірковуючи, якщо вже так склалися обставини. Бо якщо вона стала про це думати, хтось би випередив її і зробив, за його розумінням, добре діло. Чи думали колись запорозькі козаки, що їхні дії будуть розцінені як подвиг, що про них співатиме пісні український народ, і ці пісні будуть передаватися з покоління в покоління?
Ні, вони просто боронили свою землю від загарбників, бо любили її. І коли хтось з них гинув, двоє ставало на його місце, щоб продовжувати його справу. Оце справжній подвиг.
А чи не подвиг життя наших відомих поетів та письменників,
Василь Стус, який не міг бачити знущань з рідної неньки і двадцять три роки пробув у неволі. Він і вмер там, у неволі, залишивши нам свої вірші:
Що тебе клясти, моя недоле? Не кляну. Не кляв. Не прокляну. Хай життя – одне тернисте поле, але перейти – не помину.
Дотягну до краю. Хай руками, хай на ліктях, поповзом – дарма, душу хай обшугляю об камінь – все одно милішої нема за оцю утрачену й ледачу, за байдужу, осоружну, за землю цю, якою тільки й значу і якою барвиться сльоза.
Згадайте у творі і про Миколу Куліша, і про Григорія Косинку, і про Миколу Вороного – усіх їх чекала смерть, смерть на рідній землі, яка була закута у кайдани неволі. А голоси цих поетів та письменників були своєрідним набатом серед тиші і запустіння. Вони не знали, що роблять подвиг, підіймаючись на боротьбу, хоч і тримали у руках не гвинтівки, а аркуші паперу.
Вони просто говорили те, що відчували. Це не значить, що ви можете лаятися де завгодно і це буде вважатися подвигом. А ви спробуйте захистити слабшого. Ось це і буде ваш маленький подвиг. Звичайно, його не можна порівняти з тими подвигами, які були під час війн, небезпечних операцій по знешкоджуванню злочинців.
До речі, про це теж необхідно буде вам згадати у своєму творі. Скільки людей загинуло під час війни! Звичайно, війна є війна, і тут обов’язково хтось гинув.
Але ж були і такі, хто робив це свідомо. Ні, вони не були самовбивцями, які не знайшли просто іншого способу вмерти. Прості солдати, офіцери кидалися з однією-єдиною гранатою під танк, закривали своїм тілом амбразури, били ворога.
Вони це робили, щоб інші жили, щоб інші змогли дійти до перемоги.
Скільки було їх, безіменних героїв, які так ніколи і не дізналися, що вони стали героями!
В своєму творі вам необхідно відтворити і наш час, сучасність. Можливо, ви згадаєте імена якихось політичних діячів, священнослужителів, лікарів, поетів чи ще когось, чиє життя справді схоже на подвиг. Можливо, це будуть імена А. Сахарова, О. Меня, М. Амосо-ва. А можливо, ви знаєте якусь людину, яка живе поряд з вами, якою пишається увесь ваш будинок. А може, це буде ваш ровесник, який учора врятував від пожежі маленьку дівчинку або допоміг вибратися з води неслухняному хлопцю, якому дуже вже хотілося покататися на ковзанах при 0 градусів.
Це теж називається подвигом. Можливо, про це ніколи і нікому не буде відомо, але ж ніхто й не думає про славу. Головніше – врятувати людину. Почніть із себе, здійсніть свій маленький подвиг: помийте посуд, приберіть у квартирі дідуся і бабусі, вивчіть, врешті-решт, усі уроки.
Оце і буде початок вашого великого подвигу. Можливо, прийде час, і ваше ім’я з’явиться на перших сторінках газет. Але це вже інша тема.
Ще одне. Не забувайте, що ваш твір зобов’язує вас трохи помислити, бо ця тема вільна. У вас є простір: можете писати все, що вважаєте правильним, що підходить до цієї теми.
Тому дерзайте!
(2 votes, average: 3.50 out of 5)