Я жив, я був – за все на світі я відповідаю головою

Не так давно я прочитав поему О. Т. Твардовського “По праву пам’яті”. Признатися, до того моменту мої знання про поета були досить обмеженими, бо грунтувалися (думаю, як і в більшості нинішніх школярів) лише на широко відомої його поемі “Василь Тьоркін”. Але це незнайоме мені: раніше твір глибоко вразило мене тієї щирістю вираження почуттів наболілих, якої воно пронизане з початку до кінця.

Крім того, він викликав у мене інтерес до самому поетові.

А. Т. Твардовський, знайомий багатьом читачам за своїм творам про війну, відомий

ще й як активний громадський діяч. Будучи в роки хрущовської “відлиги” головним редактором журналу “Новий світ”, він своїми зусиллями буквально подарував читачам твори багатьох літераторів, заборонені під час сталінської диктатури. Саме з його допомогою побачив світ і розповідь нікому тоді ще не відомого А. Солженіцина “Один день Івана Денисовича”, що став подією величезної важливості не тільки в літературній, а й у громадському житті країни.

Над поемою “По праву пам’яті” автор працював протягом трьох років і закінчив її у 1969 році, але під час “застою” з ідеологічних міркувань

вона просто не могла пройти цензуру і була опублікована лише 18 років потому, що, безсумнівно, тільки підвищує інтерес до неї.

Відчуваючи на схилі років гостру потребу встигнути сказати про найголовніше, в чомусь покаятися, про щось попередити, Твардовський у поемі розмірковує про трагічну долю свого покоління. Автор вклав в невелике за розмірами твір весь біль, яку викликали в ньому спогади про страшні злочини того часу.

У вступі поет готує читача до обговорення важливих проблем, налаштовує його на серйозний лад:

Перед лицем пішли бувальщин

Не має права ти кривити душею, –

Адже ці були сплатили

Ми платою самою великою…

Сама поема розділена на три частини, причому перша протиставлена двом іншим. У ній автор розповідає просту, трохи сумну історію про те, як двоє молодих людей, збираючись покинути рідні краї, думають про майбутнє, мріють бути корисними своїй країні, своєму народові; вони впевнені: * щастя “сторицею має віддати за наш порив”. Але вже до кінця першої частини тон автора стає все похмурішим, чита тель відчуває, як згущуються фарби.

Поет дає зрозуміти, що дуже скоро безтурботна юність цих людей закінчилася і життя зустріла їх не надто привітно.

“Син за батька не відповідає” – так названа друга частина поеми. З неї ми дізнаємося страшну “бувальщина” про те, які жахливі муки змушені були терпіти діти репресованих громадян, безліч яких не тільки не здійснювало ніяких злочинів, але всіляко намагалося допомогти молодій країні піднятися з розрухи і злиднів. Батько самого Твардовського був розкуркулені і засланий на Північний Урал, і молодій людині доводилося вступати в життя і в літературу з клеймом “куркульського синка”.

А як з того кличкою жити хлопчині,

Як відбувати безвісний термін, –

Не з чуток,

Не з книжки.

Тлумачить автор цих рядків…

Але основною, на мій погляд, завданням цієї частини було показати ту жахливу простоту, з якою приймалися рішення, здатні змінити життя мільйонів громадян. Переживання і почуття людей не просто не бралися в розрахунок – малося на увазі, що їх просто не існує, що замість людей – лише механічні виконавці волі “вищого” істоти. І державна машина ростила і ретельно готувала тих, хто згодом міг стати таким механізмом, хто на догоду начальству був готовий на все.

Особливістю поеми є те, що при малому об’ємі тексту автору вдається сказати про багато що. Так, постійно повертаючись в другій частині до фрази: “Син за батька не відповідає”, поет розмірковує і про історичні наслідки цього гасла, і про своє особисте вини перед батьками, і про те, що “за загального батька ми опинилися всі у відповіді… “.

Третя частина є пересторогою нам, нащадкам, вже не застали цей час, про небезпеку забути всю нелюдяність тієї влади, яка керувала країною багато десятиліть. І це по-справжньому актуально не тільки для часу написання поеми, коли “біля керма” знаходився Л. І. Брежнєв, але і для наших днів.

Так давайте ж вдумаймося, вчитаємося у рядки поеми, зрозуміємо, що

… Це було явною дійсністю

Для тих, чий був обірваний століття,

Для стали табірної пилом,

Як хтось колись говорив.

Покоління, до якого були звернені ці слова, не мало можливості прочитати їх і усвідомити їх справедливість та важливість. Наслідки цього ми відчуваємо вже зараз, спостерігаючи мітинги і демонстрації, їх учасників, які несуть портрети Сталіна, які мріють про “сильну руку”. Так нехай же до свідомості кожного дійдуть рядки, звернені до нас два з половиною десятиліття тому:

А ви, що нині норовить

Повернути колишню благодать,

Так ви вже Сталіна кличте –

Він богом був –

Він може встати.

У цьому невеликому творі Твардовського вдалося висловити безліч різних почуттів і переживань радянської інтелігенції, точніше, тієї її частини, яка, незважаючи на явно несприятливі умови, намагалася протистояти режиму, не піддатися тиску згори, зберегти людське обличчя, не заплямувати свою совість. І нам, нашому поколінню, що знаходиться на порозі зрілої життя і бачить нестабільність суспільної свідомості, саме нам не просто корисно, але життєво необхідно вивчати як історію, так і літературу нашої країни, щоб у вирішальний момент вибору не зробити фатальної помилки і не увергнути її в хаос, розруху, злидні. Яскравим прикладом такої літератури, знання якої допомагає формуванню активної життєвої позиції, може служити саме поема “По праву пам’яті”, що описує лише малу частину того, що довелося пережити народу, але все-таки досить глибока і серйозна, щоб змусити задуматися над минулим, оцінити даний і запобігти жахливі помилки в майбутньому. І нехай девізом для всіх нас будуть заключні рядки поеми:

Зате й надалі як були – будемо, –

Яка раптом ні грянь гроза, –

Людьми

З тих людей,

Що людям,

Не ховаючи очей,

Дивляться в очі.