Я поліг біля Ржева (скорочено) – Твардовський Олександр

Я убит подо Ржевом

Я убит подо Ржевом,

В безымянном болоте,

В пятой роте,

На левом,

При жестоком налете.

Я не слышал разрыва,

Я не видел той вспышки,-

Точно в пропасть с обрыва –

И ни дна, ни покрышки.

И во всем этом мире,

До конца его дней,

Ни петлички, ни лычки

С гимнастерки моей.

Я – где корни слепые

Ищут корма во тьме;

Я – где с облачком пыли

Ходит рожь на холме;

Я – где крик петушиный

На заре по росе;

Я – где ваши машины

Воздух рвут на шоссе;

Где травинку к

Речка травы прядет…

Там, куда на поминки

Даже мать не придет.

Подсчитайте, живые,

Сколько сроку назад

Был на фронте впервые

Назван вдруг Сталинград.

Фронт горел, не стихая,

Как на теле рубец.

Я убит, я не знаю,

Наш ли Ржев наконец?

Удержались ли наши

Там, на Среднем Дону?..

Этот месяц был страшен,

Было все на кону.

Неужели до осени

Был за ним уже Дон,

И хотя бы колесами

К Волге вырвался он?

Нет, неправда. Задачи

Той не выиграл враг!

Нет же, нет! А иначе

Даже мертвому – как?

И у мертвых, безгласных,

Есть отрада одна:

Мы за

Но она – спасена.

Наши очи померкли,

Пламень сердца погас,

На земле на поверке

Выкликают не нас.

Нам свои боевые

Не носить ордена.

Вам – все это, живые,

Нам – отрада одна:

Что недаром боролись

Мы за Родину-мать.

Пусть не слышен наш голос, –

Вы должны его знать.

Вы должны были, братья,

Устоять, как стена,

Ибо мертвых проклятье –

Эта кара страшна.

Это грозное право

Нам навеки дано,

И за нами оно –

Это горькое право.

Летом, в сорок втором,

Я зарыт без могилы.

Всем, что было потом,

Смерть меня обделила.

Всем, что, может, давно

Вам привычно и ясно;

Но да будет оно

С нашей верой согласно.

Братья, может быть, вы

И не Дон потеряли,

И в тылу у Москвы

За нее умирали.

И в заволжской степи

Спешно рыли окопы.

И с боями дошли

До предела Европы.

Нам достаточно знать,

Что была, несомненно,

Та последняя пядь

На дороге военной.

Та последняя пядь,

Что уж если оставить,

То шагнувшую вспять

Ногу некуда ставить.

Та черта глубины,

За которой вставало

Из-за нашей спины

Пламя кузниц Урала.

И врага обратили

Вы на запад, назад.

Может быть, побратимы,

И Смоленск уже взят?

И врага вы громите

На ином рубеже,

Может быть, вы к границе

Подступили уже!

Может быть… Да исполнится

Слово клятвы святой!-

Ведь Берлин, если помните,

Назван был под Москвой.

Братья, ныне поправшие

Крепость вражьей земли,

Если б мертвые, павшие,

Хоть бы плакать могли!

Если б залпы победные

Нас, немых и глухих,

Нас, что вечности преданы,

Воскрешали на миг,

О, товарищи верные,

Лишь тогда б на войне

Ваше счастье безмерное

Вы постигли вполне.

В нем, том счастье, бесспорная

Наша кровная часть,

Наша, смертью оборванная,

Вера, ненависть, страсть.

Наше все! Не слукавили

Мы в суровой борьбе,

Все отдав, не оставили

Ничего при себе.

Все на вас перечислено

Навсегда, не на срок.

И живым не в упрек

Этот голос наш мыслимый.

Братья, в этой войне

Мы различья не знали:

Те, что живы, что пали,-

Были мы наравне.

И никто перед нами

Из живых не в долгу.

Кто из рук наших знамя

Подхватил на бегу,

Чтоб за дело святое,

За Советскую власть

Так же, может быть, точно

Шагом дальше упасть.

Я убит подо Ржевом,

Тот – еще под Москвой.

Где-то, воины, где вы,

Кто остался живой?

В городах миллионных,

В селах, дома в семье?

В боевых гарнизонах

Не на нашей земле?

Ах, своя ли, чужая,

Вся в цветах иль в снегу…

Я вам жить завещаю,-

Что я больше могу?

Завещаю в той жизни

Вам счастливыми быть

И родимой Отчизне

С честью дальше служить.

Горевать – горделиво,

Не клонясь головой,

Ликовать – не хвастливо

В час победы самой.

И беречь ее свято,

Братья, счастье свое –

В память воина-брата,

Что погиб за нее.

1945-1946

Я поліг біля Ржева

Я поліг біля Ржева

В безіменнім болоті,

В п’ятій роті

Сталева

Вбила бомба в польоті.

Били блиски сліпучі

По передньому краю,

Як в безодню із кручі

Впав – і згадки немає.

І на білому світі

Наступила пітьма,

Ні петлички-налички

З гімнастьорки нема.

Я – де корені силу

Смокчуть в чорних гіллях,

Я-де з хмаркою пилу

Спіє жито в полях.

Я – де щебет пташиний

В вечори золоті,

Я-де ваші машини

Рвуть повітря в путі;

Де травинку в травинку

Річка трави пряде,

Там, куди на поминки

Навіть мати не йде.

Полічіте, солдати,

Скільки ночей назад

Раптом вийшов на дати

У бою Сталінград.

Фронт горів з виднокраю,

Мов на тілі рубці,

Я поліг і не знаю:

Чи у Ржеві бійці?

А чи маєм удачі

На середнім Дону?

Дні останні гарячі,-

Все було на кону.

І невже то із танками

Ворог вийшов за Дін,

І хоча б то останками

Аж до Волги йде він?

Ні, неправда. До краю

Він знеміг від атак.

А інакше – не знаю,

Навіть мертвому – як?

І у мертвих, щоб знали,

Є відрада одна:

За Вітчизну ми впали,

Та не впала вона.

В нас потьмарились очі,

Пломінь серця погас,

На повірці щоночі

Викликають не нас.

Орденів не чіпляти,

Що дала нам війна,

Вам – життя все багате,

Нам – відрада одна:

Що пройшли всі маршрути

За Вітчизну свою,

Хай наш голос не чути,-

Він із вами в бою.

Ви повинні там, браття,

Всі стоять, як стіна,

Бо вже мертвих прокляття

То покара страшна.

Це нескорене слово

Нам навіки дано,

І за нами воно

Ходить вічно, грозово.

В мене мертве чоло

Не прикрила могила,

Всім, що потім було,

Смерть мене обділила.

Всім, що, може, давно

Вам у звичці ясніє,

Хай же буде воно

Жити в нашій надії.

Браття, може, там ви

І не Дон загубили

І в тилу у Москви

Віддали свої сили.

Там, де волзькі вали,

Ви копали окопи

І з боями дійшли

До кордону Європи.

Нам лиш знати б, узнать,

Що була у тривозі

Та останняя п’ядь

На воєнній дорозі.

П’ядь, що кожен їй рад,

І якщо її збавить,

То, ступивши назад,

Ногу нікуди ставить.

П’ядь у грозяний час,

За якою вставала

За плечима у нас

Вічна кузня Урала.

Може, селами тими

Відступа людожер.

Може, ви, побратими,

Вже в Смоленську тепер?

Може, в дні сніговиці

Гинуть німці-вовки,

Може, вже до границі

Наші вийшли полки?

Може… Тільки ж ви знаєте

Заповіт наших прав!

Хоч Берлін,- пам’ятаєте,-

До Москви підступав.

Браття, вами поборені

Ті ворожі вали,

Якби мертві, нескорені,

Хоч би плакать могли!

Щоб з гармат із “катюшиних”

Залпи в грізну блакить

Нас, німих і заглушених,

Воскрешали на мить,

О брати наші звірені,

Лиш тоді б на війні

Ваше щастя незміряне

Ви пізнали б вповні.

В тому щасті незмінена

Й наша часточка є,

В ньому, смертю зупинена,

Віра й зненависть б’є.

Наше все! Не лукавими

Ми пройшли в боротьбі,

Все дали й не сховали ми

Анічого собі.

Все на вас перечислено

На віки, не на час,

І не в докір для вас,

Що в цім слові замислено.

Браття, в лютій війні

Ми різниці не знали:

І живі, і що впали –

Всі були нарівні.

І ніхто перед нами

Із живих не в боргу,

Хто наш стяг між рядами

Підхопив на снігу.

Щоб за владу щасливу,

За Радвладу свою,

Кроком далі, можливо,

Впасти в лютім бою.

Я поліг біля Ржева,

Кат грозить ще Москві.

Де ви, воїни, де ви,

Побратими живі?

У містах вогнезорих,

У сім’ї, у селі?

В гарнізонах суворих

Не на нашій землі?

Земле, рідна без краю,

Жив би – знав і чужу…

Я вам жити бажаю,-

Що я більше скажу?

Завіщаю вам нині

Всім у щасті прожить

І своїй Батьківщині

З честю вірно служить.

Горювати – гордливо,

Не хилить голови,

Святкувать – не чванливо,

Як повернетесь ви.

Берегти її свято,

Перемогу свою,

В пам’ять воїна-брата,

Що поліг у бою.

Переклад А. Малишка