Коли читаєш новели В. Стефаника, важко уявити, що йому належать ось такі слова: “Я оптиміст… коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі – то це оптимізм “. Його твори здебільшого невеликі за обсягом, але вони справляють враження надзвичайне. За обсягом ці новели не більше, ніж сучасні сторінки кримінальної хроніки. Сам факт злочину, злочину проти себе, проти рідних, проти рідної землі завжди примушує замислитися, але Стефаник примушує не тільки замислитися, не тільки плакати над гіркою долею
Очищуєшся від дурних думок, відчаю, невіри…
Як згадував М. Рудницький, В. Стефаник дуже прискіпливо ставився до своєї творчої діяльності. Для того, щоб заповнити одну сторінку рукопису, він потребував не раз десяток і більше білих листів, які падали на підлогу з кількома чорнильними плямами. Літературно обробленою сторінкою він уважав таку, на якій не було жодних чорних плям.
Коли новела народжувалася, вона спочивала, мов у колисці, на столі, між книжками досить довго.
Автор приглядався до неї згодом, наче до новонародженої дитини, перевіряючи,
Одна з найтрагічніших новел – новела “Новина”. Ми звикли, що новина може бути або доброю, або поганою. Але та новина, яка відразу ж облетіла село, не вміщується у ці рамки. Власне новина звучала так: “… Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку.
Він хотів утопити і старшу, але випросилася”. Жахливо! Батько убив власну малесеньку дочку.
По-перше, життя кожної людини – це неоціненний скарб, по-друге, здоров’я, щастя власної дитини – ще коштовні ший скарб для батьків. Яка блискавка пробиває мозок людини, що вона вирішує позбавити життя малесеньку незахищену істоту?
Здається, що далі письменник робить спробу виправдати батька. Він повідомляє основні відомості про Грицька Летючого, скоріше за все, у тому вигляді, в якому вони побутували у селі. У цих словах так і чується голос сусідок, що плетуть у вільний час мереживо пліток. Умерла у Грицька жінка, а без жінки він не міг дати ради ані собі, ані дітям. Ніхто не хотів іти за нього заміж, причина – діти і злидні.
Майже два роки мучився Гриць із дрібними дітьми. Оповідали, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом із дівчатами на печі.
Наступне речення, на мою думку, є ключовим до розуміння трагедії: “Ніхто за нього не знав як він живе, що діє, хіба що найближчі сусіди”. Іншими словам живе людина не у лісі, не на безлюдному острові – у суспільстві. Поруч знаходяться люди: погані й добрі, багаті й бідні, щасливі й нещасні. Сьогодні, коли Гриць став злочинцем, “усе село про нього заговорило”, але коли він сидів без світла, без тепла, без їжі, ніхто навіть не наважувався дізнатися про його життя-буття.
Звісно, Гриць – доросла людина, яка сама собі може дати ради. Чому у нього не було грошей? Не працював не хотів чи не було роботи? Зламався, не міг дати собі ради.
Але чому поза увагою суспільства залишилися маленькі дівчатка?
Бездушні, байдужі до горя ближнього свого сусіди із насолодою смакували слова страшної новини, “що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку”. Сталася подія, яка на мить вирвала іх з повсякденного кола турбот. Усі прокинулися від сну – нарешті, нарешті щось сталося.
Яка нагода звинуватити когось!
Подальший опис подій у родині Грицька Летючого посилює трагедійний ефект. Письменник переносить на нас, читачів, відповідальність за злочин – злочин бездуховності й байдужості. Ми опиняємося у темній холодній хаті. Дві маленькі дівчинки просять у тата хліба, бо їм дуже хочеться їсти. Побачивши шматок хліба, вони накидаються на нього, ніби щенятка на голу кістку.
Батько лається, лається від безсилля, безпорадності. Маленькі, життя ваше нещасне, бо ви втратили матір. Вам кидають шматок хліба і обсипають прокльонами: “Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай її земля вікінула!
А чума десь ходить – бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати і чума збояла би си!”
Дівчатка не чули, вони звикли, збайдужілі. Це життя видавалося їм нормою. Тіла їх давно вже перетворилися на купу кісток, живими залишилися лише очі: “Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір’я”.
Гриць все це бачив, все розумів. Він припадав до землі і молився, але постійно звертав увагу на дівчаток. Одне слово, одна думка заполонила його нещасну голову: “Мерці!” Чому він називав мерцями ще живих дівчинок?
Він сам вже помер, помер духовно: “Почорнів і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди”.
Письменник не вдається до докладних описів, не подає портретної характеристики. Проте і маленькі дівчата, і їхній збожевілий батько постають в уяві ніби живі. Злочин описується буденно; так буденно, насправді, відбуваються найстрашніші трагедії у житті. Ми навіть не встигаємо усвідомити, що сталося: “Над самою рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню.
Вона бігла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду”. Та й сам Гриць не усвідомив, що зробив.
Десь у підсвідомості у нього жила думка про те, що зробив він злочин, який потягне за собою обов’язкове покарання: “Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницю!”
Вбивство дитини було для Гриця кроком відчаю. Він знаходився у тому психологічному стані, коли людина вже не спроможна відповідати за свої дії. Він розумів, що вбивство дитини – це злочин. Він розумів, що убивцю обов’язково покарають. Але до цього всього він ставився відсторонено, ніби був не головним виконавцем, а випадковим очевидцем злочину.
Слова старшої доньки повертають його у реальність. Гандзуня просить не топити її, і Гриць погоджується, хоча й зауважує, що Доці стало вже ліпше. Про що свідчить цей діалог між батьком і донькою?
На мій погляд, він остаточно доводить думку, висловлену вище. Якщо б у цю мить, людина звернулася до Гриця, можливо, і не з пропозицією допомоги, а тільки з добрим словом, трагедії не сталося. Чи винен Гриць у злочині? Безперечно, винен. Він не є найнещаснішою жертвою.
Але ще більша відповідальність за смерть маленької дівчинки лежить на суспільстві. Якщо б ті, хто тепер картали батька, своєчасно надали допомогу маленьким сиротам, трагедії б не сталося. Кожен звик жити за принципом: “моя хата скраю… “, і це душевне окаменіння, зубожіння – найжахливіший злочин.
Новела В. Стефаника “Новина” примушує кожного з нас прислухатися до голосу серця. Пробуджує в ньому почуття милосердя, уваги і поваги до ближніх. Хто знає, можливо, саме в цю мить десь поруч хтось потребує твоєї допомоги.
Не залишайся байдужим до чужої біди, і тоді, можливо, у скрутних обставинах тобі допоможуть теж.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)