П”єса М. Куліша “Патетична соната”, на одностайну думку дослідників, справді виняткове явище в українській драматургії як спроба поєднати в єдине ціле рух, музику, слово. Свою назву твір дістав від однойменної славнозвісної сонати великого Бетховена.
Матеріалом для твору послужили бурхливі події революції і громадянської війни 1917-1919 років. За своєю суттю вони так відповідають настрою сонати – настрою шукань, поразок і перемог! У центрі дії – образ талановитої піаністки Марини, яка на роялі дає “світлий роздум бунтарського
Грою дівчини захоплюється поет і мрійник Ілько Юга, який бентежно кохає її, “вірить у Петрарку і вічну любов”. Він сам учиться грати на геліконі, прагнучи досягти таких висот майстерності, щоб гасити зорі на небі. Його духовною сонатою стає шлях від мрійництва до очищення і спокути. Небайдужий до музики і батько Марини – добрий, щирий і трохи смішний Ступай-Ступайченко, який вагається у своїх ідейних переконаннях – до якого ж табору постати: самостійників, соціалістів чи більшовиків. Проте він твердо знає, що хоче бачити Україну
У своєму захопленні усім національним старий вчитель думає, що автор “Патетичної сонати” мав би бути українцем, а на заперечення доньки вперто відповідає:” Значить, мати була українка”.
Таким чином, образність і мотиви “Патетичної сонати” зумовлюють композицію п”єси, її ритм і тональність. Побудова твору своєрідна. Автор зізнається, що це спогади його романтичного друга, нині уже покійного Ілька Юги.
Його “я” – головна особа п”єси, композицію якої складає щоденник героя, його листи до коханої, ліричні відступи.
Сто тридцять листів написав юнак до Марини і знищив їх, бо ніяк не наважиться перетнути той невеликий простір, що розділяє їх помешкання. Коли ж молодий закоханий мрійник зважується переступити поріг заповітних дверей, то бачить офіцера, який на колінах просить у дівчини посвяти в лицарі і цілує край її сукні. Для Ілька руйнується світ:”Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль”. Марина, як і кожна молода дівчина, вірить у незвичайне кохання, чекає його.
Але природний потяг своєї душі вона підпорядковує ідеї, і її серце схиляється до Андре пероцького, який лише удає, що вболіває за Україну: “Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно Д”Арк…” Під час повстання більшовиків Ілько рятує Андре в ім”я свого вічного кохання. Але це було фатальним кроком: молодий Пероцький забуває про свою обіцянку служити вільній Україні, він бере участь у білогвардійському заколоті. Оврам розстріляний, Зінька також, Настя збожеволіла. Влада переходить до більшовиків – Марину заарештовують, вона гине від руки Ілька Юги. гине і сам поет.
Гине вчитель Ступай-Ступайченко, в передсмерті миттєвості міркуючи – з якого боку куля. Цей калейдоскоп смертей творить не тільки трагічний пафос п”єси, а й увиразнює думку драматурга про те, що його сучасник – постать глибоко трагічна, яка не може самореалізуватися в умовах існуючої системи. М. Куліш переконаний: немає на світі таких ідей, які б дорівнювались вартості людського життя.
Інша стилізована ознака п”єси полягає в тому, що мова її персонажів нагадує музику – інтонаціями, ритмами, підтекстом. Наприклад, монолог Ілька: “Ви граєте сьогодні щось нове, що саме – не знаю, але ця музика напевно ж про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання. Там у голубих вікнах дівчина самітна: ліву брову трошки ломить, як усміхнеться, очі голубі…”
Своєрідним – символічним – є час і простір п”єси. Дія відбувається від Великодня до Великодня (за винятком останніх епізодів “Патетичної сонати”, позбавлених часово-просторової конкретики).
П”єса М. Куліша засуджує пріоритет класових цінностей над загальнолюдськими, засуджує суспільство, засноване на крові, сльозах, руїні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)