Степанова мати і в Москві поводиться як природна українка: не відмовляється від національного одягу, пишається тим, що її чоловік “в козацькому жупані вік дожив”, не може звикнути до немилої їй чужини. Але вона змушена коритися тому, проти чого протестує її серце. Саме з її вуст злітають трагічні слова: Адже ми тут зайди, – З вовками жий – по-вовчи й вий. Але коли це стосується її дітей, Степанова мати ладна поступитися національними почуттями. Вона пишається боярським званням сина, уболіває за нього.
Заради Степана змушує коритися
Вона відчуває зневагу оточуючих навіть у церкві. Степанова мати шкодує, що не може називати своїх дітей українськими іменами, що Ганна не знає українських пісень. Вона полюбила свою невістку як рідну дочку, піклується про неї і хоче, щоб Степан відвіз тяжко хвору Оксану додому, аби вона не померла з нудьги за Батьківщиною.
Про Степанову родину