Чим більш величний художник, чим масштабніше його творчість, тим більш важко сучасникам по достоїнству оцінити його внесок у духовне життя нації. У більш пізніх віршах Єсенін, як би підводячи підсумки своєї творчої діяльності, писав: “Моє село лише тим і буде знамените, що тут колись баба народила російського скандального поета”. Єсенін прожив усього тридцять років, але слід, залишений ним у поезії, незгладимий. Багата талантами російська земля.
Народився Єсенін у селі Константінове, де пройшли його дитячі роки, а потім і роки юності,
Вся краса рідного краю з роками зобразилася у віршах, повних любові до російської землі.
О, Русь – малинове поле І синь, що впала в ріку, – Люблю до радості і болю Твою озерну тугу.
Болі і негоди селянської Русі, її радості і надії – все це відбилося у віршах Сергія Єсеніна. “Моя лірика, – не без гордості говорив Єсенін, – жива однією великою любов’ю, любов’ю до Батьківщини. Почуття Батьківщини – основне у моїй творчості”.
Дід Єсеніна, “яскрава особистість, широка натура”, за словами поета, мав прекрасну пам’ять і знав напам’ять безліч народних пісень і частівок. Сам Єсенін добре знав російський фольклор, що вивчав не по книгах. Мати Єсеніна співала безліч пісень, які Єсенін згадував не раз. Єсенін знав пісні, як рідко хто знав, він любив їх – смутні і веселі, стародавні і сучасні. Пісні, сказання, приказки – на цьому виховувався Сергій Єсенін. У його зошитах було записано біля чотирьох тисяч мініатюрних шедеврів. Із часом талант Єсеніна набирав силу.
Увійти у літературний світ Єсеніну допоміг Блок, перед яким він схилявся. Блок написав своєму другові Городецькому лист із проханням допомогти молодому таланту. У своєму щоденнику Блок писав: “Вірші свіжі, чисті, голосисті. Давно не відчував такої насолоди”.
Пізніше вірші Сергія Єсеніна почали друкувати столичні журнали. “Мрійник сільський – я в столиці Став першокласний поет”. Один з рецензентів сказав про ранні вірші поета: “Втомлений, пересичений городянин, читаючи вірші Єсеніна, прилучається до забутого аромату полів, чимсь радісним віє від його поезії”. Почалася перша світова війна.
Всім серцем, всією душею поет відданий Батьківщині і своєму народу у ці довгі роки горя і суму.
Ой ти, Русь, моя батьківщина лагідна, Лише до тебе я любов бережу.
Вірш “Русь” – це чудовий і широко знаменитий добуток, це художнє кредо поета. По настрою “Русь” чимсь перегукується із блоківськими скорботними роздумами про Батьківщину.
Росія, убожіючи Росія, Мені хати сірі твої, Твої мені пісні вітрові, Як сльози першої любові!
Час творчості Єсеніна – час крутих поворотів в історії Росії. Він писав в автобіографії: “Революцію я прийняв, але із селянським ухилом”. Інакше і не могло бути. Єсенін не просто лірик, це поет великого розуму, глибоких філософських міркувань. Драматизм його світовідчування, його напружені пошуки істини, помилки і слабкості – все це грані величезного таланта.
Вивчаючи його творчий шлях, можна сміло сказати, що Єсенін завжди був вірний собі у головному – у прагненні осягти складну долю свого народу. Півтора року, проведені поетом за кордоном, були винятковим періодом у його житті: він не писав віршів, ніщо не надихало поета вдалині від рідного краю. Але саме там виник задум трагедійної поеми “Чорна людина”.
Це останній поетичний твір Єсеніна. Тільки за кордоном він зрозумів, які грандіозні зміни відбуваються на Батьківщині. Він відзначає у щоденнику, що, можливо, російська революція врятує світ від безнадійного міщанства. Після Повернення через границю Єсенін відвідує рідні краї.
Йому смутно, йому здається, що народ не пам’ятає про нього, що у селі відбулися величезні зміни, але в яку сторону, він визначити не міг. “От так країна! Якого ж я рожна Репетував, що я з народом дружний? Моя поезія тут більше не потрібна, І сам я тут ні крапельки не потрібний. З гори йде селянський комсомол, Граючи під гармошку завзято, Співають агітки Бєдного Дем’яна, Веселим лементом оголошуючи діл”. Довгі роки у школі вивчали поезію Дем’яна Бєдного, Лебедєва-Кумача, але молодь не знала Ходасевіча, талановитого від Бога, у шкільні підручники не включали лірику Єсеніна, брехливо обвинувачуючи його у безідейності, кращих поетів викреслювали з нашої великої літератури.
Але вони живі, їхні вірші читають, люблять, їм вірять. Єсенін “кров’ю почуттів” писав свої вірші. Роздаючи себе, він рано згорів сам, його поезія – це його доля. Ще у 1915 році у вірші “Втомився я жити у рідному краї” він пророкує своє майбутнє:
Втомився я жити у рідному краї
У тузі за гречаними просторами, Покину хатину мою, Піду бродягою і злодієм… А місяць буде плисти і плисти, Роняючи весла по озерах, І Русь все так само буде жити…
У віршах наступних років все частіше звучить мотив смутку, жалю про розтрачені сили, від його поезії віє якоюсь безвихідністю. У “Чорній людині” він пише трагічні рядки:
Друг мій, друг мій, Я дуже і дуже хворий! Сам не знаю, звідки узявся цей біль: Чи то вітер свистить Над порожнім і безлюдним полем, Чи то як гай у вересень, Обсипає мозки алкоголь.
Це не хвилинна слабкості поета, це ясне розуміння, що життя його підходить до кінця. Недавно у нашій пресі промайнуло повідомлення про те, що Єсенін не покінчив життя самогубством, що його вбили, тому що він дуже впливав на розуми російського народу. Питання спірне, але рядки “У цьому житті вмирати не ново, але і жити, звичайно, не ново” говорять про те, що він втомився боротися з навколишньою дійсністю.
Мені б хотілося закінчити свій твір рядками з його вірша “Ми тепер ідемо потроху”. Ці його слова – це данина Батьківщині, нащадкам.
Багато дум я в тиші продумав, Багато пісень про себе склав, І на цієї, на землі похмурій Щасливий тим, що я дихав і жив.