Вставні слова і речення. Уточнюючі члени речення. Складні речення

Прислів’я та приказки – це короткі влучні вислови, що в художній формі типізують різні явища життя. Вони є узагальненою пам’яттю народу, в них формулюються погляди на етику, мораль, історію й політику.

До найдавніших прислів’їв належать такі, основний зміст яких – висновки з господарського досвіду (“Багато снігу – багато хліба”, “Влітку один тиждень рік годує”, “Де цвіток, там медок”). Деякі прислів’я та приказки, що вживаються і нині, свідчать про стародавні уявлення. Так, приказка “З ним каші не звариш”

є відгомоном звичаю східнослов’янських племен спільно з ворогом зварити і з’їсти кашу на знак скріплення мирного договору. Отже, “каші не звариш” – не помиришся, не дійдеш згоди.,

Український народний гумор вважають м’яким, добродушним. Коли йдеться про окремі вади характеру чи зовнішності людей, жартома говорять: “Розуміється, як ведмідь на зорях”, “Чорнобрива, як руде тел’я”. Та коли треба, щоб слово стало зброєю, народ вдається до гострої сатири. “Усе пани та пани, а, хто ж буде свині пасти?”, “Батько мій був середній хазяїн: торби по боках, а сам посередині” – так

саркастично висміюється соціальна нерівність.

Прославляючи працелюбність, сміливість, скромність, кмітливість, розсудливість, розум, вірність слову, прислів’я воюють, проти ледачих, пихатих, скупих, брехунів, базік. Ось деякі зразки: “Шануй учителя, як родителя”, “Хто хоче більше знати, треба менше спати”, “Добре ім’я – найкраще багатство”, “У нього не розживешся і серед зими льоду”, “Любується сам собою, як чорт писанкою”, “Моя хата скраю”. (За Н. Шумадою)

П 219 слів. Уживання м’якого знака. Непаголощеиі голосні.

Закінчення іменників. “Гире між підметом і присудком. Розділові знаки при цитуванні:’

Свята вечеря

З давніх-давен у нас в Україні словом і ділом люди створюють у святвечір образ багатства, щастя, . миру і спокою у своєму домі. Ще вдосвіта господиня дістала кремінь і кресало, які останні дванадцять день лежали під образами. Вона перехрестилася тричі і, ставши обличчям до схід сонця, викресала “новий огонь”.

Цим вогнем вона розпалила в печі дванадцять полін, що їх припасала та сушила дванадцять днів останнього місяця. Господиня готує дванадцять святвечірніх страв: наставляє узвар, варить горох, квасолю, смажить капусту, рибу, ліпить вареники, готує бараболю, гриби, кашу гречану з конопляним молоком, голубці з пшоном, коржі з маком та кутю з товченої пшениці. В усьому їй допомагають діти, а найбільше – старша дочка.

У цій багатій, але пісній вечері господиня представляє найголовніші плоди поля, городу і саду.

У той час господар напоїв худобу та дав “їй свіжого пахучого сіна. Потім він розчистив стежки і уважно оглянув своє господарство. Ніщо: ні позичене, ні десь забуте – не може бути в цей вечір поза домом. Всі члени родини теж повинні бути вдома. “Боже сохрани,- кажуть люди,- десь заночувати в цю ніч, цілий рік будеш блукати по світі”.

Боронь Боже, і сваритися в цей день! Навпаки, добре помиритися з ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою.

Свята вечеря стає невичерпним джерелом магічної сили на утворення нового багатства в новім році, а також на відвернення всякої супротивної сили. (За О. Воропаєм)

Княжа гора

Здалеку гора Княжа як бурий ведмідь превеликий, що розлігся на березі ріки. Пливучи в човні по річці, поволеньки наближаєшся до цього сонного горбатого ведмедя, котрий передні волохаті лапи витягнув низькими кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. Цей ведмідь спить на березі ріки не тільки взимку, а й улітку, коли, здається, гріх не проснутись і не поласувати доспілими ягодами та медом диких бджіл, вгамувавши спрагу блакитною річковою водою. Величний і грізний,, він втрачає свої ведмежі обриси, коли наближаєшся” в човні до берега.

Ти вже не бачиш ні простягнутих уперед лап, ні могутньою горбатого хребта, а тільки гористий берег, що круча за кручею спинається догори. А на” кручах живими зморшками брижиться ліс, який тут, унизу, з первозданною ніжністю зеленіє шелюгою по білих піщаних обмілинах, де в святкових веселощах грає – риба й де чайки літають і плачуть, мов неприкаяні душі померлих.

Тепер пливеш повз Княжу гору – й не видно ведмедя, й не страшно його заснулої звіриної сили. Уже твою душу опанував одухотворений, легкий і чистий простір величної ріки й ця серпанком повита ріка, попереду нескінченна, обрієм не обмежена. Уже не відчуваєш часу й простору, бо вони розчинились у тобі й ти розчинився в них, ставши їхньою невід’ємною часткою, матерією цієї незнищенної вічної ріки… (За Є. Гуцалом)

У горах

Сонце клало достиглі тремтячі плями на плай, на мураву. Повітря мало не бриніло од тієї теплої сили проміння, і жвавий струмок, б’ючись об каміння та об повалені стовбури, сповнювався брижами легкого світла. Дівчинка йшла вгору, а внизу все глибшала і глибшала ущелина.

Кучмата, наче овеча, шапка ближчої гори чорно стриміла на блакитному небесному тлі, а шапка дальшої гори була вже зачесана, і її повивали пір’їсті сині води туманів. Дівчинка йшла на полонину, і тому що перед нею розкривався такий розкішний простір, тому що на душі в неї вигулювались ще світліші й солодші простори, то дівчинка співала. В її тоненькому голоску, схожому на натхненну жилку струмка, оживало високе мовчання смерек; а також у ньому було щось від упертості оцього плаю, по якому ступали її ноженята; а також, вгадувалась у ньому крилата міцність гірського повітря, запашного, наче медові щільники. Співала дівчинка про саму себе, про весну, яка одцвіла по схилах квітками та одшуміла по камінню стрімкою водою, співала про те, що між ялицями пасеться худоба і видзвонює підвішеними на шиї дзвониками. Ступала легко, як козеня, а коли вибралась на вершину, то зупинилась і, озирнувшись навсібіч, побачила навколо застиглі хвилі кам’яного моря.

Вона аж засміялась, її лице засвітилось, як світиться весняна квітка з-під снігу, і дівчинка заспівала… (Є. Гуцало)