Оповідання Євгена Гуцала “Лось” вразило мене не тільки чудовими картинами природи, гуманним ставленням автора до тварин, а й майстерним відображенням переживань хлопчиків, які зробили все можливе, щоб врятувати лісового красеня.
Лось потрапив до заповідника із тайги, звик до людей, до того, що його підгодовують. Одного разу з ним трапилося нещастя. Він, долаючи спрагу, прийшов до ополонки, щоб напитися, і “цієї миті річка під ним затріщала”.
На допомогу лосю прийшли хлопці, які випадково були на березі І помітили, що звір у небезпеці.
Не
Хто це зробив? Який нелюд підняв руку на беззахисне створіння?
Сльози наверталися хлопцям на очі, біль і жаль за лісовим красенем бентежили груди. Через кілька хвилин брати побачили рідного дядька Шпичака. Обурені хлопці почали
Йому й на гадку не йшло, що тварина, наче людина, все відчуває, розуміє і потребує допомоги і захисту. Тоді. намагаючись викликати прихильність хлопців, дядько почав їм пропонувати м’ясо та роги. Але чисті дитячі душі не прийняли цієї винагороди за мовчання.
Не бажаючи стати співучасниками злочину, вони подалися заявляти про злочин охороні заповідника.
Євген Гуцало на прикладі двох братів показав істинну чистоту душі і щирість серця, бо саме такі люди, як ці хлопці, зможуть не тільки захистити свою землю, оселю, а й допомогти іншим у скруті чи горі.