Самійленко народився 22 січня 1884 року з м. Сорочинцях, “у вбогій селянській хаті”, як сам він висловився. Мати йото, Олександра Самійленкова, була на службі в поміщика Івана Лисевича… Пізніше служила Олександра Кіндратівна за домоправительку у пана Трохимовського, в с. Михайлівні. У Трохимовського була багата бібліотека, і там хлопчик рано навчається французької мови, заводить знайомство з творами Руссо, Вольтера та інших французьких класиків, читає античних поетів…
По смерті Трохимовського мати одержує в спадок від нього тридцять
Що, власне, спричинило той перехід до віршування у к-раїнського? Передовсім – дитячі враження, про які каже він у автобіографії. “З дитинства в дідовій хаті між своїми кревними жив оточений українською стихією, слухав бабусині казки “Про трьох братів Кіндратів” та інші, яких вона знала багато, слухав чумацькі пісні, які співав дядько
Дитячі враження, так! Але не обійшлося, певна річ, і без гарячих товариських розмов, і без книжних впливів, у першу чергу, того ж таки Шевченка. Обрати собі за знаряддя поетичної творчості українську мову – за тих часів, в умовах царської Росії,- був серйозний і небезпечний крок.
Це значило рішуче ступити на тернистий шлях.
У 1884 році Самійленко вступив до Київського університету, на історико-філологічний факультет. Неприродно було б, якби він обрав собі інший…
В ті гіркі часи формувалося покоління української інтелігенції, яке визначило новий етап у розвитку української літератури, етап шукання нових обріїв, нових тем, нових художніх засобів’- і до покоління того належав Володимир Самійленко.
Ось як характеризує Самійленка-студента один з його сучасників і товаришів: “Володимир Іванович Самійленко виявив себе як людина спокійної, трохи флегматичної, м’якої вдачі у поводженні з людьми, де в чому безвольна, мало практична, байдужа до шуму й метушні в життєвих стосунках, заглиблена в свої думки, але дуже прихильна до жарту, гумору, смішків…”
За час перебування свого в університеті Володимир Іванович побував… у Галичині й Буковині. З тою подорожжю зв’язане знайомство з Іваном Франком, що полюбив нашого лагідного лівобережця зворушливою любов’ю…
Університету Самійленко не закінчив знов-таки, здається, через флегматичність і неквапливість своєї вдачі,- а далі почалось життя, досить типове для тогочасного українського інтелігента: служба (дрібна, але утяжлива) на київськім телеграфі, секретарювання в чернігівському “Земском сборнике”, робота в російських газетах у ролі фейлетоніста (під псевдонімом), секретарство в Миргородській повітовій земській управі…
Революція 1905 року сколихнула в Сивенькому х ту силу, яку виявляв він ще замолоду,- силу гумору, що переходить у сатиру. Він переселяється з Чернігова, де знов опинився, до Києва і друкує в тодішніх нововідкритих періодичних українських виданнях низку віршованих та й прозаїчних фейлетонів…
…Після поразки революції, яку поет тяжко пережив, він склав іспити на нотаря і десять років працював на цій посаді
В місті Добринка на Чернігівщині.
У другій половині 1917 року Самійленко знову приїхав до Києва. Почався новий спалах творчої активності письменника, зігрітий надією, що століттями поневолений народ здобуде свою національно-державну незалежність, що його мова, культура матимуть своє громадянство.
Вирішення проблем розвитку національної культури було пов’язано з політичними проблемами, які Тимчасовий уряд не здатний був розв’язати. Самійленко-сатирик одразу ж відреагу-вав, що й без монарха бюрократія та панівні верхи не можуть позбутися імперських стереотипів “єдиної і неділимої”, відмовляють “інородцям” у праві на найскромнішу крайову автономію, що не змінилася їхня соціальна природа (“Та й пани ж, не взяв їх кат!”). І латані ще за царя “циркуляри, лихом шиті”, й уряд, і сенат1 – все в своїй суті як за царського режиму (“Над болотом Петрограда”). Давня політика гноблення “інородців” прикривалася тепер словами про волю, рівність, демократію (“Слова і думки”).
Так Самійленко-сатирик створив літопис політики Тимчасового уряду…
Небагато змінилося і в особистій долі письменника,,. Замість літературної праці знову була канцелярщина по різних міністерствах і департаментах… Не вистачало на харчі, на одяг, не мав за що і тютюну купити.
Ось яким бачила його в ті часи Марія Грінченко: “Вигляд мав вельми нужденний, убрання на ньому було старе, а на голові знову шапка-бирка з діркою. Жив він тоді в Михайлівському монастирі”.
Та не злидні й поневіряння були для Самійленка найтяжчим лихом – з ними він не розлучався все життя. &;#8216;Як найбільшу особисту трагедію він переживав громадянські^ війну, початок якої викликав у поета почуття розпачу, гніву, гострого болю… Київ переходив із рук в руки, кожен раз з новими жертвами. Восени 1919 року. денікінська контррозвідка спорядила спеціальну експедицію для розправи над діячами української культури. її очолив Б. Будилович.
Самійленко був у списку новоявленого інквізитора, а його твори підлягали спаленню.
Взимку 1921 року Самійленко виїхав у Галичину. Як іронія долі, саме тоді громадськість відзначала 35-ліття його літературної праці і саме тоді він з родиною найбільше голодував.
Громадськість Галичини врятувала Самійленка від загрози голодної смерті. Наприкінці липня 1922 року він з дружиною і молодшою дочкою дістав притулок у садівничо-господарській школі львівської “Просвіти” х в с. Милованне на Прикарпатті. Викладав літературу, географію, писав спогади, перекладав драматичні твори з інших літератур.
Хоч матеріальні умови поліпшилися, поет клопочеться про дозвіл повернутися на Україну. 20 травня 1924 р. Самійленко одержав евакуаційне свідоцтво, а 2 червня у Києві – радянське громадянство.
Дуже хворого письменника матеріально підтримували науковці з Академії наук, працівники видавництв, прихильники його таланту серед інтелігенції, робітників, службовців, а також з далекої Праги.
В останні роки життя Самійленко був очевидцем того, як омріяну вільну і соборну Україну розшматували не один, як колись, а чотири штучні кордони, яку страшну трагедію у війнах пережив народ. Проте він не занепав духом. У Києві він був свідком і учасником (на жаль, не довгого) відродження України: широким фронтом здійснювалася українізація, працювали національні школи, видавництва, Академія наук, творчі спілки, друкувалася масовими тиражами періодика тощо.
Кажучи рядками з творів поета, свідомість того “що не потоне народ наш без сліду в народностях інших” сповнила його надії “на кращий час, на вороття Вкраїні кращого життя”.
Однак хвороба брала своє… Помер Самійленко 12 серпня 1925 року у Боярці під Києвом. Громада Боярки поховала поета на своєму цвинтарі за козацьким звичаєм – з козацьким поясом попереду, з червоною китайкою на домовині, з хрестом з берези…
Самійленко прожив життя як послідовний гуманіст, як безмежно відданий своєму народові син, який не розміняв золота своєї душі на “п’ятаки мідних правд” і збагатив скарбницю української літератури тривкими художніми цінностями; його творчий досвід став у пригоді багатьом письменникам пізнішого часу.
1. Розкажіть про основні факти життя В. Самійленка.
2. Коли й під впливом яких обставин Самійленко почав писати українською мовою?
3. Як вплинули на нього революційні події 1905 року?
4. Пригадайте, які події відбувалися на Україні в 1917-1920 роках. Що змусило Самійленка емігрувати?
5. Яке значення має творчість поета для розвитку української літератури?
6. Які мрії письменника почали збуватися в наш час?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)