Мені болить за тебе, Україно! За те, що ти пригноблена живеш, За те, що ти в ярмі сьому тугому Ковтаєш сльози, сльози болю п’єш. Мені болить найдужче всього в світі,
Що ти уже – ні мертва, ні жива, Що ми, всі українці, твої діти По світу розрослися як трава. І гірко бачить те, як люті пани
Без совісті, без серця, без жалю Тебе скидають в глибшу й глибшу яму. Повір, я це так просто не стерплю!
Я не дозволю, щоб мою Вкраїну, Як ту росу, ковтали і пили. Ми доведемо всім, що ми – єдині Ярмо кріпацтва вічного несли. Я гірко плачу, доле-Україно,
Що
Соромиться самим собою буть. Що за одну-дві золоті монети Навік готовий Родину забуть.
Я горда з того, що я – українка, І з того, що Україна – моя! Буду своїми силами й терпінням Її довіку захищати я! Я не дозволю долю України Оддати в кляті руки лютих тих. Тебе я зобов’язуюсь до скону
Плекати, цінувати і любить. Бо ти – моя держава і домівка, Бо ти – моя наснага і любов.
Люблю тебе! З-поміж усіх у світі! Я крикну світу! Знов! і знов! і знов! Бо поки ти жива, я сподіваюсь,
Що я іще знайду своє життя. Що понесуть оті лихії пани Нікчемне і покірне каяття. Бо я люблю тебе лиш, Україно, А не Росію, Кубу чи Литву, Бо лиш з тобою, мила Україно,
Я мрію, я кохаю, я живу!!! [2004]
(2 votes, average: 3.50 out of 5)