Коли зав’язуються перші паростки кохання, то людина повністю змінює своє життя, їй здається, що до цього моменту вона навіть і не жила, а існувала дуже далеко від справжнього, вируючого життя. Людина намагається бути ближче до предмету свого кохання, хоче бачити його щодня, щогодини, щохвилини. І зовсім неважливо, де знаходиться предмет кохання. Набагато важливіше, чи хоче він того ж самого, чи вміє він кохати, чи тільки хоче повністю панувати над почуттями щирого закоханого.
Так, як в оповіданні Григора Тютюнника “Зав’язь”.
Це
Як кумедно він збирається на побачення, нап’явши нову сорочку і “кібчика на голові” прислинивши. А аромат його одеколону, мабуть, було чутно по всьому селі. Старий дід, колись найкращий друг хлопця; глузує з парубка, весь час підкидує шпильки. Минуло не так вже і багато часу, коли Микола у всьому слухався старого, вважав його наймудрішою
Дід часто згадував про австрійський полон, де йому довелося побувати, часто співав пісень, забравшись разом із хлопцем на піч. Це були найкращі спогади про роки дитинства.
Микола цінує, шанує свого діда, але зараз він перетворився на парубка, якому аж свербить побачити свою дівчину. Тому стільки багато приготувань, стільки пахощів, стільки нервів.
Почуття Миколи дуже чисті, щирі, адже до нього прийшло перше кохання, яке не припускає підлості, знущань і, головне, не хоче розчарувань. Хлопець мріє про свою кохану Соню, бачить її тільки з гарного боку, незважаючи на шпильки старого дідуся, якому не подобається її гонор.
Аж ось нарешті і вона. Микола покірно лізе за своєю коханою у провалля, де їй хочеться подивитися на сніг, що залишився від зимових заметів. Адже до села прийшла весна і владно почала перероблювати усе на свій лад.
Микола ще не вміє висловлювати свої почуття, не хоче нічим скривдити свою дівчину. А Соня вирішила, що парубок повинен неодмінно її поцілувати. Микола дуже хвилюється, і від хвилювання не може поворухнути руками й ногами.
Соня чомусь починає сердитися. Вона сердиться ще більше, коли Миколі не вдається утримати її під час її “падіння”, бо хлопець підсковзнувся. Нарешті парубок не витримує і, пригадавши застереження діда, починає дертися нагору. Але кохання бере верх, і Микола повертається до своєї дівчини.
Я дивуюся, скільки у ньому духовної моці, скільки витримки, скільки щирості. Наче кохання наповнює його якоюсь надзвичайною силою, яка здатна перебороти усі перешкоди.
Він долає і провалля, виносячи Соню на руках на тору. Незважаючи на холод, закохані простують до лавки, щоб провести разом кілька годин. А поряд починають цвісти сади. “Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав’язь”. Мені здається, що кохання Миколи нагадує собою оту саму зав’язь, якою так рясно вкриті дерева. Воно тільки-но починає своє життя, воно тільки-но починає всмоктувати цілющі пахощі, щоб коли-небудь здивувати усіх своєю чарівністю та надзвичайністю.
Соня, мабуть, теж відчуває щось до парубка, але її почуття здаються трохи награними, несправжніми. То їй не подобається, що хлопець не може її утримати чи поцілувати, то дуже хочеться мати намисто, подібне до зав’язі Я гадаю, що у Миколи внутрішній світ значно багатший, ніж у Соні, яка, вірогідно, звикла вередувати. Тому і хочеться хлопцеві неодмінно щось вигадати, щоб прийти у гості до сусідів, де живе його кохана, “бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу…”
Молоді паростки кохання потрібно берегти, як і молоду зав’язь, яка тільки-но починає життя. Інакше вони неодмінно загинуть, не залишивши навіть і сліду. Хіба що поранене серце, яке буде боліти від підлості, зради, обману. Дуже хочеться вірити, що цьому незвичайному, чесному, щирому хлопцю пощастить зі своїм коханням, яке підніме його над метушнею життя і подарує надзвичайні хвилини разом з коханою, яка ніколи не зрадить.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)