Осінь. У просторій хаті заможного, хворобливого мужика Петра – дружина Онися, Килина, його дочка від першого шлюбу, співають пісні. Сам господар вкотре кличе і лає, погрожуючи розрахувати Микиту, чепуристого хлопця років двадцяти п’яти, працівника ледачого і гулящого.
За нього з люттю заступається Онися, а Анютка, їх десятирічна дочка, вбігає в світлицю з розповіддю про приїзд Мотрони і Якима, батьків Микити. Почувши про майбутню Нікітіної одруження, Онися “роздратувався рівно вівця кругова” і ще злісний накинулася на Петра, задумавши
Онися попереджає: якщо що… “Життя наважуся! Згрішила я, закон руйнувала, та вже не ворочатися стати “. Як Петро помре, обіцяє взяти Микиту в будинок господарем і разом покрити всі гріхи.
Мотрона застає їх обнявшись, співчуває Анісьіной життя зі старим, обіцяє завадити Якиму і наостанок, таємно змовившись, залишає їй сонних порошків, зілля обпоїти чоловіка – “ніякого духу немає, а сила велика…”. Засперечався за Петра з Якимом,
На радість Мотрони сина залишають у працівниках ще на рік.
Від Анюти Микита дізнається про прихід Марини, про її підозри і ревнощів. Килина чує з комори, як Микита прогнав Марину: “Образив ти її так-то і мене скривдиш пес ти”.
Минає шість місяців. Вмираючий Петро кличе Онисію, велить послати Килину за сестрою. Онися зволікає, шукає гроші і не може знайти.
Як би випадково провідати сина приходить Мотрона зі звісткою про весілля Маринки з вдівцем Семеном Матвійовичем. Віч-на-віч перемовляються Мотрона з Онисією про дії порошків, але Мотрона попереджає тримати все в таємниці від Микити – “жалос-тів дуже”. Онися трусить.
У цей момент, тримаючись за стінку, на ганок виповзає Петро і просить в який раз послати Анютка за сестрою Мартою. Мотрона відправляє Онисію негайно Ошаров всі місця, щоб знайти гроші, а сама сідає на ганку з Петром. До воріт під’їжджає Микита Господар розпитує його про оранці, прощається, і Мотря веде його у хату. Онися метається, молить про допомогу Микиту.
Гроші відшукуються прямо на Петра – намацала Мотрона, квапить Онисію до приходу сестри скоріше ставити самовар, а сама наставляє Микиту передусім “грошики не упустити”, а вже потім і “баба в руках буде”. “Якщо похропувати почне їй відкоша можна зробити”. А отут і Онися вибігає з хати, бліда, поза себе, несучи під фартухом гроші: “Помер ніяк. Я знімала, він і не відчув “. Мотрона, користуючись її розгубленістю, тут же передає гроші Микиті, випередивши прихід Марфи і Килини.
Починають обмивати небіжчика.
Проходить ще дев’ять місяців. Зима. Онися ненарядная сидить за станом, тче, чекає з міста Микиту із Килиною і, разом з працівником Митричев, Анютою і заглянув на вогник кумою, обговорюють Акулінін наряди, безсоромність (“растрепа-діва, нехалявая, а тепер розцяцьковані, роздулася, як булька на воді, я, каже, господиня “), злий норов, невдалі спроби видати її заміж так сплавити швидше, безпутність і пияцтво Микити. “Обплели мене, взули так спритно Нічого-то я здуру не помічала а в них согласье було”, – стогне Онися.
Відчиняються двері. Входить Акім просити у Микити грошей на нову коняку. За вечерею Онися скаржиться на “пустощі” і неподобства Микити, присоромити просить.
На що Аким відповідає одне: “… Бога забули” і розповідає про гаразд життя-буття Маринки.
Микита п’яний, із мішком, вузлом і з покупками в папері зупиняється на порозі і починає кураж, не помічаючи батька. Слідом йде розряджена Килина. На прохання Акіма Микита виймає гроші і скликає всіх пити чай, наказуючи Онисії ставити самовар.
Онисія з трубою та Столешніков вертається з комори і змахує полушальчік, куплений Килиною. Спалахує сварка. Микита виштовхує Онисію, примовляючи Килині: “Я господар Її розлюбив, тебе полюбив.
Моя влада. А їй арешт “. Потішаючись, повертає Онисію, дістає наливку, частування. Всі збираються за столом, тільки Аким, бачачи недобре життя, відмовляється від грошей, їжі та ночівлі, і, йдучи, пророкує: “до погибелі, значить, син мій, до погибелі…”
Осіннім ввечері в хаті чути гомін і п’яні крики. Їдуть Акулінін свати. Сусідки пліткують про придане. Сама наречена лежить в сараї, занемогші животом. “Віч”, – вмовляє сватів Мотрона, – а так “дівка як лита – не ущіпнешь”. До Онисії після проводів гостей на двір вбігає Анютка: Килина в комору пішла, “я, каже, не піду заміж, я, каже, помру”.
Чутний писк новонародженого. Мотрона з Онисією квапляться приховати, штовхають Микиту в льох рити яму – “Земля-матінка нікому не скаже, як корова язиком злиже”. Микита огризається Онисії: “… набридла вона мені А тут порошки ці Так якби я знав, я б її, суку, убив тоді!” Зволікає, упорствуя?: “Адже це яке діло! Жива душа теж… “- і все ж здається, бере немовляти, загорнутого в ганчір’я, мучиться.
Онисія вихоплює з його рук дитини, кидає в льох і зіштовхує Микиту вниз: “Задуши скоріше, не буде живий!” Скоро Микита вилазить з погреба, трясеться весь, зі шкребками кидається на матір і Онисію, потім зупиняється, біжить назад, прислухається, починає кидатися: “Що вони зі мною зробили? Пищав як Як захрустіт піді мною. І живий все, право, живий Зважився я свого життя… “
Гості гуляють на Акулінін весіллі. У дворі лунати пісні і бубонці. По доріжці повз сараю, в соломі де заснув з мотузкою в руках п’яний Митрич, йдуть дві дівки: “Килина і вити НЕ вила…” Дівок наздоганяє Марина і в очікуванні чоловіка Семена бачить Микиту, який пішов з весілля: “… А більш за все нудно мені, Ма-рінушка, що я один і не з ким мені мого горя розмикати… “Розмова перериває Семен і веде дружину до гостей.
Микита, залишившись один, знімає чоботи і підбирає мотузку, робить з неї петлю, прикидає на шию, але зауважує Мотрону, а за нею ошатну, красиву, підпилий Онисію. Зрештою нібито погодившись на вмовляння, встає, оббирає з себе солому, відсилаючи їх уперед. Випровадивши матір і дружину, знову сідає, роззувається. І раптом п’яне Борміо-танье Митрича: “Нікого не боюся людей не боюся…” ніби додає сил і рішучості Микиті.
У хаті, повній народу, Килина з нареченим чекають благословення “вотчіма”. Серед гостей – Марина чоловік її і урядник. Коли Анісья розносить вино, пісні замовкають. Входить Микита, босий, ведучи з собою Акіма, і, замість того, щоб взяти ікону, падає на коліна і кається, до захоплення Акіма, – “Божа справа йде…” – в усіх гріхах – у вини перед Мариною, в насильной смерті Петра, розбещенні Килини і убійеАе її дитинку: “Отруїв я батька, погубив я, пес, і дочка Я зробив, один я!” Батькові кланяється: “… говорив ти мені:” Кігтик загруз, і всій пташці прірву “. Акім обіймає його.
Весілля засмутилася. Урядник кличе понятих допитувати всіх і в’язати Микиту.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)