Валерій Якович Брюсов – одна зі значительнейших фігур у поезії початку XX століття, якого вважають “метром” і одним з основоположників російського символізму. На початку 90-х років XІX століття В. Брюсов відкрило для себе французьких символістів і захопився їхньою поезією, уважаючи декадентство “дороговказною зіркою в тумані”. Пізніше він видає кілька збірників “Російські символісти”, у які в основному ввійшли його поетичні добутки.
У такий спосіб була ознаменована поява символізму в Росії.
Відповідно до позиції
Так, на думку майстра, можна знайти сполучну ланку історії, осмислити закономірності процесів, що відбуваються, визначити майбутнє. Тепер же звернемося до аналізу одного
Так, як ліричний герой свого вірша В. Брюсов вибирає сильну особистість, відомого героя древньої історії. Пафос цієї поетичної мініатюри – пафос сильної, незвичайної особистості, однак схильної до гордої самоти, тому що “вичерпав до дна тебе, земна слава!”
У вірші цар Ассаргадон – полководець, що здатний за допомогою свого розуму, сили, енергії впливати на хід історичних подій, на рух часу: Ледь я прийняв владу, на нас повстав Сидон. Сидон я ниспроверг і камені кинув у море. Єгиптові мовлення моя звучала, як закон, Елам читав долю в моєму єдиному погляді… Ліричний герой смів, відважний, не знає поразок, військових невдач, як би коштує над усіма. Але чи щасливий Ассаргадон? Хоча великий цар і “упоєний величьем” своїх перемог, він самотній. І це викликає смутні переживання читача: И от коштую один, величьем упоєний…
Описуючи Ассаргадона, поет використовує різні порівняння: “деянья всіх людей – як тінь у божевільному сні”, “мрія про подвиги – як дитяча забава”, – характеризующие царя як людини, що забыли про простих людей, надмірно возгордившегося. Як форма свого ліричного добутку В. Брюсов вибрав форму сонета.
Перші дві строфи – це ствердження влади Ассаргадона, його нищівні перемоги над містами, країнами й народами: Сидоном, Єгиптом, Еламом. А останні дві строфи – підведення підсумків руйнівних походів АссаргадонО. Так, він упоєний величчю своєї слави, вона гордий і в той же час жахливо самотній.
Підводячи підсумки запропонованого аналізу вірша, можна ще раз підтвердити думка про те, що пафос даної ліричної мініатюри – пафос твердження сильної особистості, що є творцем історії, але це пафос руйнування, а не творення.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)