Дiєвi особи:
МИКИТА IВАНОВИЧ СЛIПЧЕНКО ГЛИКЕРIЯ ХВЕДОРОВНА, його жiнка СОФIЯ ХРИСТЯ Їхнi дiти МАРКО ТИХОН АРСЕН ПАНАС АНТОНОВИЧ, чоловiк Христини СЄМЯННIКОВ ГРIНБЕРГ Лiдери большевикiв МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ВIЛЯНКЕВИЧ СIНIЦИН ПОДКОПАЄВ Большевики СОРОКIН Красногвардейцi, селяне, робiтники.
Дiється в одному з великих провiнцiяльних мiст на Українi в початку 1918 року. ДIЯ ПЕРША Велика кiмната. Вона одночасно служить i за їдальню, i за робiтню, кабiнет i вiтальню. Лiворуч вiд глядача ближче до рампи теслярський варстат.
Тут же дошки, стру-менти теслярськi;
Мiж варстатом i полицями з книжками дверi в другi кiмнати. В заднiй стiнi велике iталiйське вiкно. Крiзь його видно будинки мiста. Бiля вiкна злiва стоїть стiл до писання, фотель.
Справа буфет. В стiнi, що праворуч, другi дверi до сiней. Попiд сею стiною стоїть широка турецька канапа.
Над нею старовинний український килим i портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кiмнати стiл, покритий бiлою вишиваною скатiркою. Скрiзь на стiнах портрети українських письменникiв,
У п’єсi в основному зберiгається авторська орфографiя.
ПАНАС. (Рокiв 30, з голеною бородою, бiлявий, в очах переважно юмористичний вираз. На йому сорочка з сiрого товстого полотна, на шиї зав’язана червоною вузенькою стьожкою; рукава закачанi. Пiдперезаний темно-синiм поясом.
Чорнi неширокi штани в чоботи. Вiн дивиться у дзеркало, розглядаючи себе зо всiх бокiв. Коли в сусiднiй хатi чується голос, вiн хутко одходить од дзеркала, бере рубанок i стругає.)
ХРИСТЯ. (Рокiв 24-х, бiлява, з м’якими рисами лиця, одягнена в бiлу блюзку й синю модну спiдницю, на спинi двi коси. Хутко входить i шукає по хатi, поглядаючи скоса на Панаса.) Та де ж вона? Оце, їй-Богу!
Ну, нема ж, та й годi! Паню, ти не бачив татової шапки?
ПАНАС. Бачив. На трапку лежить. (Не перестає стругати.)
ХРИСТЯ. Ай, Паню! (Шукаючи, пiдходить до Панаса, м’яко, занадто щиро.) А знаєш. Паню, тобi таки без бороди далеко краще! Тепер у тебе зовсiм український тип. А тодi трошки скидався на кацапчука, це через те, що борiдка була бiлява i трошки цапина.
А тепер же зовсiм такий, як чотирi роки назад.
ПАНАС. (Нiби шукає щось круг себе й заглядаючи за Христю.)
ХРИСТЯ. Що ти шукаєш?
ПАНАС. Та щось тут допiру говорено про мою борiдку. Хто то, Христю?
ХРИСТЯ. Авжеж, краще. А що я вчора казала, що гiрш, так то я так. з поганого настрою.
Менi здавалось, що ти поголився ради приїзду Софiї, щоб б\ти таким, яким вона тебе знала.
ПАНАС. Ага, а тепер уже не здається?
ХРИСТЯ. Ну, Господи! Ну, розумiється, ти можеш хотiть подобатись Софiї. Що ж тут такого?
Хiба це зараз же повинно значити, що ти в неї закохании? Господи Боже! Невже ти думав учора, що я iменно це думала? Паню!. Але даю тобi слово, я зовсiм так не думаю.
Ти вiриш менi? Вiриш? (8u. su. par йому в лице, ловить руку з струганком.)
ПАНАС. (Смiється.) Ах, ти хитрюга!
ХРИСТЯ. Чим? Чим?
Чим же я хитрюга?
ПАНАС. Ну, дитинча, iди шукай шапку, менi треба докiнчить оцю поличку. А то як прийде Софiя, як закохаюсь у неї, то й не кiнчу вже зовсiм.
ХРИСТЯ. Ну, а хiба ж ти не радий, що вона приїжджає? Ну, скажи по правдi.
Трошки все ж таки хвилюєшся, га?
ПАНАС. Нi, менi дуже сумно. I страшно: а що знаєш, як повернеться стара любов?
Га? Що ж ми тодi робитимем, мала моя, га? Стара любов, брат, цупка, живуча.
От морока буде!
ХРИСТЯ. (Несподiвано гiрко.) На що їй повертаться, коли ти її й тепер любиш i не переставав усi цi чотирi роки любить.
ПАНАС. (Смiючись.) От-так маєш!
ХРИСТЯ. Ах Господи, i чого б я приставлявся. I зо мною ти женився тiльки на злiсть їй, i бороду поголив тiльки для неї, i. стоїш тут з рубанком для неї. Ах, нещасний поет, мусить теслярством зароблять на хлiб. Бiдний талант, загинув через сiм’ю.
А Софiя, як же, вiдома артистка росiйської iмператорської сцени, вона зрозумiє.
ПАНАС. (З посмiшкою пильно дивлячись на неї.) Дитинча, навiщо ти собi кiгтоньки в серце запускаєш? Га? Навiщо дряпаєш? Нiкому з того абсолютно нiякої користи немає.
Повiр ти менi.
ХРИСТЯ. (Плаче.)
ПАНАС. Так. Додряпалась.
ХРИСТЯ. Ти нiк. коли м.-.мене не любив. Тiльки її.
I тепер.
ПАНАС. Ну, скажiть на милость, що значить одна маленька, паршивенька, цапина борiдка. В руки взять нема чого, а як зголив, так якi сльози через неї. Нi, дитинча, годi, я заведу через мiсяць тобi таку, що всi кацапи будуть ахкать.
Ой, побачиш. На виставку в Рязань пошлю її. (Обнiма й злегенька милує.)
ХРИСТЯ. (Плаче й смiється.) Я поганка. Паню! Ти не сердься на мене, але менi так болiло ввесь час, так болiло.
А тепер, знаєш, легче. Як сказала, так i легче.
ПАНАС. (З усмiхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмить легче. Входить Слiпченко. Вiн присадкуватий, кремезний, рокiв 50. Вуса довгi, з пiдвусниками, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою.
Зверх сорочки пiджак, але штани пiдперезанi червоним широким поясом, за якого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака, трохи театрально:
– Ну, дочко! Ти сюди з чоловiком любощi розводить прийшла? (До Панаса.) Здається, воно трохи не по-українському буде “любощi розводить”? Га?
ПАНАС. По-українському можна все говорить. Не сушiть собi голови.
СЛIПЧЕНКО. Ну, нехай упораємося з тою проклятущою кацапньою, засяду за граматику. Ну, а шапка ж де?
Дочко?
ХРИСТЯ. Та, їй-Богу, тату, її тут немає. Шукаю, шукаю аж. Ой, та ось же вона, дивiться.
Лежить собi.
ПАНАС. Та й уредна яка, i не поворухнеться, наче й не вона.
СЛIПЧЕНКО. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, що звисає майже на плечi, гладить її рукою.) А де ж наш Арсен?
ХРИСТЯ. Та пiшов же, тату, на вокзал зустрiчать Софiю.
СЛIПЧЕНКО. Та аж з самого ранку сидить там? Оце добра менi справа.
Ну й поїзди, чи той, потяги ходять тепер, хай їм грець. Ну, нiчого, хай упораємось з большевиками. А, та й славне козацтво росте. Кидайте ви, Панасе, своє теслярство, записуйтесь у вiльнi козаки, боронiть рiдний край.
Яке тепер теслярство? Гляньте, яка ловка шапка. Га? (Одягає й береться в боки.)
ПАНАС. (Спiває, нiби не чуючи.) “Гей, не шуми, луже”.
СЛIПЧЕНКО. О, вже заспiвав своєї. Українець називається. Входить Гликерiя Хвед. Рокiв 50. одягнена в темне, блюзка дзвiночком, по-селянському, на головi темна хусточка.
Лице тихе, добре. Вдача лагiдна, дуже довiрчива, наївна.
– А Софiєчки нашої все немає? Чую гомiн та й думала вже, що то вона приїхала.
СЛIПЧЕНКО. (Серйозно.) А ти, стара, хiба й не знаєш? Прийшла ж од неї телеграма, що вона просто на аеропланi прилетить до нас. (Моргає Христi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Здивовано.) Оце, скажiть! (Стурбовано.) Та це ж, не дай Господи, й упасти можна.
СЛIПЧЕНКО. Ого, прив’яже себе!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й холодно ж. Боже мiй. Ото яка!
А вона таки така. Змалку така була.
СЛIПЧЕНКО. Та пише, що просто в вiкно хоче до нас улетiть. Ось сюди. Та щоб ми вийняли його.
Оце стоїмо та й радимось.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та як же так?! Ой, старий, ти знов оце мене дуриш.
СЛIПЧЕНКО. (Вдоволено смiється.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. А я ж i повiрила. Хай Бог милує, лiтать на цих еропланах.
Нехай уже поїздом їде. (В сiнях гомiн.) Ану ж стiйте. Чи не вона ж ото? Ой, матiнки! (Кидається до дверей у сiни й зникає.)
СЛIПЧЕНКО. А справдi, нiби Софiїн голос. Е, прилетiла таки! (Швидко йде за Гликерiєю Хведоровною.)
ХРИСТЯ. (Поглянувши пильно на Панаса, бiжить за ними.) Вона, вона. Софiвчка, Софiєчка! (Вибiгає.)
ПАНАС. (Сам швидко йде до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потiм береться за струганок, але, роздумавши, одклада набiк i одкочує рукава. Видно, хвилюється, нiяково про себе посмiхається, не знає, яку позу прибрати. Гомiн у сiнях стоїть хвилини три.
Панас уже нетерпляче погляда на двеоi.) Входять всi й Софiя, їй рокiв 27. Гарна, волосся темно-русяве. Одягнена елегантно в сiрий зимовий костюм, гаптований хутром. На головi сiра, пiд кольор костюма, хутряна, не смушева шапка.
Iде, обнявши Гликерiю Хведоровну. Манера балакать весела, рiшуча, трошки неуважна. Тепер схвильована, в радiсному пiдняттю:
– I все так само, так само, як було. Навiть є Панас Антонович! Доброго здоров’ячка? Як ся маєте? (Здоровкається з Панасом.) Господи, такий самий, анiтрошки не змiнився. Тiльки.
Що це тут за дошки? Майстерня?
СЛIПЧЕНКО. А то наш Панас покинув вiршi писать та виробляє шафи тепер. Заробiтнi тце, нiж вiршi.
СОФIЯ. Та-ак? Невже?
ПАНАС. (З посмiшкою.) Пристосування до сучасного моменту, тiльки всього, Софiє Микитiвно. Ви не лякайтесь.
СОФIЯ. (Сухо.) Я й не лякаюсь. Господи, все таке саме, навiть фотографiї в черепашкових рямцях. Нi, я мушу їх поцiлувать, вони надзвичайно милi. (Цiлує рямцi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та ти б, дитинко, хоч шапочку скинула, роздяглася.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)