Винниченко Володимир Кирилович На пристані

Вечір. Пристань. Дніпро задумливо плюскає легенькими хвилями об берег, і маленькі човники злегка гойдаються на них, наче граються.

Пароход має одійти аж уночі, і через те у самій пристані порожньо, тільки подекуди, лежачи на якійсь бочці або спершись на перила, меланхолічне дивиться у воду сторож. Зате на березі повно люду. І великими валками, й маленькими купками, і парами, й поодинці, вони сидять, лежать і вкривають собою весь берег. Сонце червоне, як засоромлена дівчина, ховається за високий чорний димар заводу і лукаво виглядає з-поза його

одним оком. Але на березі вже тінь.

Брудні, з полупленими стінами і якимись, наче нашвидку, повико-виряними вікнами єврейські “заїзди” і “номера” з похиленими покрівлями, з обідраними дверима щільно стоять один коло одного понад берегом, і здається, що хтось кинув їх тут і забув, а вони зостались далеко від города і сумно дивляться на Дніпро своїми зеленими від старості шибками в вікнах. А коло них, наче діти їхні, всякі рундуки, будочки, стойки з булками, ковбасами, огірками, насінням, з діжечками, з рибою, про яку можна догадатись вже ступнів за двадцять, з єврейками, євреями, українками, старими і молодими.

Вони заклопотано тупчаться коло свого товару, тикають його в руки покупцям, ховають гроші в засмальцьовані кишені і весь час не перестають бігать очима за новими покупцями і переляканими голосами кричати:

– Куди ж ви, дядьку!? Слухайте, земляк, що ви хочете? Ідіть сюди! Вот тараньки, огірки.

Що вам нада? Ідіть же сюди!

Деякі “земляки” й зупиняються, й купують, поважно торгуючись і уважно слухаючи присягання євреїв, деякі задумливо дивляться тільки на розкладене добро, лускаючи насіння, деякі ж просто ходять для того, щоб якось провести нудний час і, нічого не купуючи, тільки ще більше розпаляють торговок.

Гвалт стоїть коло рундуків. А “земляки” все йдуть та йдуть. Сьогодня “конкуренція”, і вони спішать попасти на “дешевий” пароход.

Дівчата, хлопці, діди, діти – всі вони з великими клунками на плечах, стомлені, змучені приходять, заклопотано розпитують про пароход і, заспокоївшись, розташовуються десь на голих каміннях і ждуть.

Хто вони? Хто сі засмажені потомлені люди в сих брудних сорочках, босі, в полатаній одежині, з сими несмілими очима, які так жадно дивляться на гнилі ковбаси, на смердючу рибу? Хто сі люди, яких так обережно обминають ті чистенькі панки в легеньких капелюхах, наче бояться доторкнутись до їх запорошених сорочок і важких клунків?

Хто вони?

Се заробітчани. Се ті, котрих випихає із себе село, котрі більше не потрібні йому.

Обкрадені, обідрані тими, хто має силу обідрати, вони йдуть продавать себе, свої сили, своє здоров’я, своє тіло, сором, любов; вони йдуть найматься до ситих, розпутних, ледачих людей, які мають землю, гроші, але які не обробляють сеї землі, бо мають другу роботу:

Їсти, пити і розпутничать.

Сі засмажені стомлені люди є ті, котрим всі говорять “ти”, котрих всякий поліцай строго зупиняє і з важністю говорить:

– Стой! Куда ідьош?. Що нєсьош? На заробітки? Какиї заробітки?

Говорі голосней!. У, мурло!. Пошлі вон!

І вони йдуть, сі люди; вони повинні йти, бо жадний, як їхні очі, голод з’їсть їх; вони повинні продать себе, бо дома жде їх невиплачена дань “обществу”, ждуть оцінщики, ждуть земські, урядники, холодна, тюрма. І вони йдуть. Ні материні сльози, ні сила привички до рідного краю, ні кохання, ні дружба, ні тихий гай, ні місячна ніч – ніщо не може встоять проти страшного голосу нужди.

І вони спішать. Куди? Хіба вони знають.

Ось вони дійшли до пристані; вони будуть тут ждать день, два, може, й три, будуть спать на холодній землі, їх будуть ганять з місця, і вони покірливо, гуртом, як отара овець, будуть слухатись. Потім прийде “дешевий” і вони посунуть на його з криком, з жахом в очах, щоб не зостатись, їх будуть лаяти і штовхать матроси, буде лаять капітан, панки, поліцаї, а вони мовчки, наче справді чомусь винні, будуть винувато товпитись, тупчитись по палубі і уступатись перед всяким, хто хоче їх вилаять. Вони покотом спатимуть десь біля пароходної машини, і дим їм буде їсти очі і спирати груди.

Але що їм до всього сього? Голос нужди шипить і жене їх далі. І вони минатимуть великі й пишні міста, минатимуть двор-ці, палати; але що їм до них: вони не живуть там. Перед їхніми очима, здивованими, захопленими очима будуть проходить багатства, достатки, розкоші, втіхи, але вони йтимуть далі, бо сі багатства чужі для них.

І вони то купками, то поодинці сходяться до пристані, складають свої клунки зо всіма своїми маєтками, якоюсь дірявою одежиною, зітхають і починають ждать. Тут і полтавці, й польщаки, й київці, литвини, і діти, й старі. Там співають, там сміються, там сидять на якихось дошках і дивляться на воду, там балакають, ходять, танцюють, борються, бігають, лежать, сидять!

А там, оддалік, понад берегом, робітники викочують з води тяжкі дуби, і чути звідти крики, гомін і ухкання. З міста долітають гудки заводів, свистки паровозів; підводи з дошками, дубами те й знають, що скриплять, гуркотять, – це йде віддавання проданої людської робочої сили.

Попадаються й панки, але вони якось дивно виглядають своїми біленькими обличчями, своєю чистенькою одіжжю серед сих мозолястих великих рук, босих поранених ніг, засмажених лиць, серед цієї обідраної, засмальцьованої, грубої одежі. Але панкам тут нічого робити, і вони хутко щезають.

Сонце ліниво сідає, і рух меншає. На великих дубах, уложених біля самих сходів на пристань, розташувалась купка полтавців і щось їсть, голосно чвакаючи і поводячи очима на всі боки. Коло них сидять двоє поденщиків-босяків і ведуть між собою голосну балачку, їх обступила ціла валка заробітчан і пильно слухає, вставляючи іноді й своє і підхоплюючи реготом всяке дотепне слово. Один з поденщиків високий, худий і якийсь весь вузлуватий.

Жовта шляпа з одвислими крисами робить його схожим на китайця, а бліде довгасте лице з похмурим носом і одним косим оком нагадує не то п’яничку-паламаря, не то якогось писарчука із самого глухого “присутствія”. Він говорить серйозно, строго і вживає такі слова, котрі навряд чи й сам розумів. Другий же, навпаки, підморгує до слухачів, береться весь час в боки, заломлює аж на потилицю свого солдатського картуза і весело регочеться, аж вилискуючи проти сонця чорною пикою, серед якої можна розібрати добре тільки червоний ніс, бо все заросло аж по самі очі чорною жорсткою щіткою.

– З сібє смійосся, брат мой, – суворо дивлячись на його, говорить косий, – із сібє одного. Заблуждаєсся і других заблуждаєш. Сказано: безумной.

– Е! що там сказано! – перебиває його веселий. – Ти мені скажи, що таке пекло. Га?.

– Сказано: безумной только може сказать брату своєму: нєсть бог. Панімаєш? – серйозно дивиться на його косий і потім строго обводить очима слухачів.

– Понімаю! А ти мені скажи, що таке пекло. Га?

– Пекло. по-божественному єсть ад. Ад то єсть гієна огненная. Но тольки не такая, которую ти сібє думаєш, а душевная. печальная.

– Ну, а от монахи наші попадуть у пекло? – підморгнувши до слухачів, нахиляється до косого веселий.

– Ти, брат, не моргай. – серйозно одповідає йому косий. – Єслі хочеш разговарювать – разговарюй, а не хочеш, не моргай. Манах манаху не рівня. Єсть манах, которий безразлічно праведний, – тому вместіліще в раю. Поняв? Которий же багатий гріхами, как і всякий міровой чєлаєк, тому уготовано мєсто в пеклі.

Поняв?

– Хоч і поняв, а по-моєму б, узять їх усіх, витопить з їх сало та й засмалить і праведних, і неправедних на йому! А то поки ще те пекло, а вони тут пекло роблять. А може, скажеш, нє?

– Разсуждай дальше. я скажу потом.

– Та тут разсуждать нема чого. Ти мене спрашуєш, какая єсть моя вєра. А я тебе спрашую, що то за пекло, що то за мощ.

Ти мені говориш “ад”. Де той ад? А хіба то не ад – он там, на тім Дальнім Востоці?

А хіба то не пекло, як нема чого з’їсти. і. випить.

– А надто випить! – зітхнувши, додає з напівсерйозним жартом коротенький, товстенький чоловічок у фартусі і в теплій шапці з повисмиканою бавовною. Дехто сміється.

– Ти, брат, багато говориш про святих, а чи ти їх бачив? – сплюнувши і насунувши картуза на лоба, говорить далі веселий, – Я, брат, вірив у їх та довіривсь до того, що от.

Він розводить руками, задира одну ногу в якійсь кожаній пантофлі і обводить очима своє лахмоття.

– Сам винуват. – похмуро говорить косий.

– Сам?. – закидаючи картуза на потилицю, скрикує веселий: – Ех, брат!.

Але в цей час недалеко од дубів чується якийсь п’яний спів, і веселий спиняється, підводиться і, махнувши рукою, кричить:

– Вася!. Василь Сафьянович! Пожалтє-с сюди!

Всі озираються, тільки косий, серйозний і суворий, не ворушиться навіть.

По дорозі плентається якась невеличка фігура, боса, без спідньої сорочки, одягнена тільки в якесь жовто-зелене пальто і без шапки. Зачувши своє ім’я, вона зупиняється, пильно дивиться на валку і щось бурмоче. Потім підносить палець до носа і почина лукаво грози-тись, весь час гикаючи і хитаючись збоку вбік. І п’яне маленьке лице його з чорним носом і віями, з тоненькими синіми губами лукаво дивиться на всіх і посміхається.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Винниченко Володимир Кирилович На пристані