“Прозаїк від божої милості”, як називали Винниченко, мав ще й неабиякий дарунок драматурга. У наш час поволі, обережно й небагато боязко повертається до глядачів театр Винниченко. На київських сценах поставлені п’єси “Пригвозденние”, “Гріх”, спектакль “Момент” (по ранніх оповіданнях), театри Львова представили глядачам “Закон”, “Між двох сил” і драму “Чорна Пантера й Білий Ведмідь”.
По останньої, був знятий фільм, що недавно демонструвався по українському телебаченню. У творчій спадщині В. Винниченко
А на батьківщині письменника із усього творчого заділу саме драматургія найбільше зазнавала критики: від захоплення й гордості, “що в особі Винниченко ми, українці, виходимо на світову арену”. Одні відчували, що п’єси Винниченко “відкривали XX століття” української драматургії, а інші вбачали в цих же п’єсах лише “копирсання в психіці”.
Керуючись моїм, відомим принципом “чесності із собою”, як і знаменитим вираженням Шопенгауера: “Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди”, Винниченко піднімає завіса самих таємних куточків психології й проводить експерименти на людській душі. Часто, ще до публікацій українською мовою, добутку талановитого майстра слова друкувалися й виходили на різних мовах: російському, англійському, французькому, чеському, італійському, румунському, норвезькому, голландському, німецькому, єврейському, польському, болгарському татарському. Але в 1951 році його добутку перестали видавати, забивали ними полки спецфондов, а часто й просто знищували.
А сам письменник перетворився в “старого вовка української контрреволюції”, руки якого “заплямовані кров’ю українському, а особливо російського трудового народу”, а вся творчість розцінювалася як “реакційна писанина”.
Як же немилосердна жорстока доля: уже життя пройшло в арештах, висновках, боротьбі, пошуку, готовності віддати життя за “темний, посоловілий від усяких історичних дурманів” народ, А найстрашніше – забуття нащадків (п’ятдесят років нас переконували, що ми не маємо цього генія). Винниченко дала притулок французька земля, але серце його залишилося в Україні. Перебуваючи на чужині письменник відчуває себе відповідальним за долю рідного народу й рідної землі. Варто згадати гострі виступи проти надмірної централізації економічного й політичного життя, шаленого росту й засилля бюрократизму, відмирання ідеалів революції, сталінського терору, запланованого голоду в Україні. Уважно стежив письменник за життям в Україні, до останніх днів він плекав мрію про повернення.
Щоденникові записи розповідають про ті страшні мучення ностальгії: відірваність від життя, самітність і неймовірна туга, сум, біль були таким випробуванням, що “навіть якби заради прибуття на Україну необхідно бути б цілий рік іти пішки, із задоволенням погодився б”.
Закінчити оповідання може справедливими словами критика И. Борщака: “Твору Винниченко охоче будуть читати й тоді, коли його вже не буде на землі. Гете був прав, що рисою теперішнього таланта є посмертне збільшення кола його читачів”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)