Віктор Сергійович Рожевий по праву вважається першовідкривачем “молодіжної” Теми в драматургії в період “відлиги”. Його слава почалася в листопаді 1949 р., коли на сцені Центрального дитячого театру була поставлена п’єса “Її друзі”. Спектакль мав успіх і ознаменував собою народження автора, чиї п’єси на багато років визначили розвиток радянської драматургії.
Рожевий приніс у театр гостросучасну тоді, демократичну інтонацію; на його добутках згодом формувалися багато акторів, що склали гордість вітчизняної сцени.
Почавши
Сьогоднішньому читачеві може здатися дивним, що невибаглива життєва Історія, розказана в п’єсі, могла мати такий успіх. Але якщо ми згадаємо ходульних персонажів, вирощених на грунті “теорії безконфліктності” і театральні сцени, що щільно заселила всі, країни, то зрозуміємо,
На відміну від молодих, але вже минулих певний шлях персонажів Арбузова або Зорина, головний герой Рожевий ще зовсім юний – це випускник школи Андрій Аверин, що тільки готується вступити в “більшу” життя. Моральна проблематика п’єси ясно виражена в його словах: “Ну хіба це найважливіше, ким я буду? Яким буду – от головне!”
Всупереч наполяганням люблячої матері, що вважає, що син повинен “думати й про аспірантуру, і про професорське звання”, Андрій їде зі своїм двоюрідним братом Олексієм у Сибір, в Іркутську область – у пошуках покликання, самостійності, сенсу життя. Сам автор начебто б уникає прямо давати оцінки що відбувається (що, до речі, теж було незвично для драматургів того років, завжди чітко й недвозначно формулюють свою “ідейну позицію”), але глядачам проте цілком очевидні його симпатії. Вони на стороні тих молодих героїв, які мають почуття власного достоїнства, не бажають починати життя “із чорного ходу”, пристосовуватися й брехати.
Авторське відношення легко прочитується й у самій назві п’єси, і у фінальній напутній репліці батька Андрія, професори Аверина: “Нічого! Нехай пошукає!”
У критику того років швидко закріпилося позначення молодих героїв популярного драматурга – “розовские хлопчики”. Навіть саме прізвище автора дивно відповідало характеру його персонажів – юних мрійників, максималістів, що бачили життя в “рожевому” світлі й дорослим уроки, що підносили, незалежності й доброти. Критик И. Соловйова проникливо помітила збіг світовідчування Андрія Аверина й ліричного героя поезії Е. Евтушенко 1950-х років. Це тим більше вірно, що головний герой наступної п’єси Рожева “У пошуках радості” (1956) Олег Савин теж пише вірші:
“Начебто на початку дороги | Коштую, збираючись у шлях, – Міцніше несіть, ноги, | Не дайте з дороги згорнути! | Знаю, стежки бувають, | Ведучі в тихий затишок, | Де гадини гнізда звивають, | Де жалюгідні тварини живуть. | Немає мені туди дороги, | Шляхи в ці зарості немає! | Міцніше несіть, ноги, | У мир недобитих перемог!”
Ці недотепні, наївні рядки, які Олег читав у фіналі п’єси, перейняті антиміщанським пафосом, що становить атмосферу всього добутку. Протистояння романтичної безкорисливості й споживчого “вещизма” виражене в ньому з усією недвозначністю протиставленням юного Олега й дружини його старшого брата Леночки. Саме через неї, уважає молодий герой, брат, талановитий учений, залишив науку й зайнявся зароблянням грошей для придбання всіх тих матеріальних благ, про які вона мріє.
Найближча мета й зміст Леночкиной життя – покупка сучасних полірованих меблів. Юний романтик Олег, у якого батько загинув на фронті, а мати Клавдія Василівна одна поставила на ноги чотирьох дітей, не може зрозуміти й розділити Леночкиного “міщанського” захвату, коли вона ніжно гладить тільки що куплений сервант, присуджуючи: “Красавчик ти мій! Принадність ти моя!”
Хрестоматійної стала кульмінаційна сцена п’єси “У пошуках радості”. Олег випадково подряпав новий Леночкин стіл, і та, щоб відомстити викидає у вікно його акваріум.
“Леночка. Щоб здохли твої прокляті риби! Щоб вони здохли!.. До чорта їх! (З розмаху шпурляє банку у вікно.)
Олег (кричить). Вони ж живі! (Кидається у двір.) …Ти моїх риб! Ти!!!
Через це барахло!.. Ти… (Раптом починає зривати покривала з меблів, б’є речі кулаками, дряпає нігтями, плює.)
Леночка. Залиш! Що ти!
Залиш!
Олег. Немає!!! (Раптом підхоплюється на диван, вистачає шаблю, витягає її з піхов і починає рубати речі.)
Леночка (кричить). А-а-А!.. А-а-А!”
Достаток окличних речень, бурхливих емоцій у цьому епізоді вже в ті роки викликало іронію в багатьох критиків, що писали про неадекватні реакції розовских “героїв у коротких штанцях”. Однак ці герої й у ті роки, і багато пізніше автором незмінно виправдувалися. Їхні помисли були чисті, їхнє прагнення боротися зі злом у всіх його проявах не підлягало сумніву, їхнє бажання знайти своє місце в житті незмінно радувало драматурга. “Але десь є це моє місце. Воно – тільки моє. Моє!
От я й хочу його знайти. Покликання – це, напевно, тяга до цієї крапки”, – міркував герой п’єси “У добру годину!”. Андрій Аверин і Олег Савин, самі, що перебували “у пошуках радості”, несли цю радість і молодих глядачів-сучасникам.
“Мистецтво – це світло”, – любить повторювати В. Рожевий у своїх інтерв’ю, і світлі герої є у всіх його добутках. Навіть у ті, що розповідають про події трагічних. Така, наприклад, п’єса про Велику Вітчизняну війну – “Вічно живі” (1943, перша постановка на сцені – 1957, другий, перероблений варіант – 1964).
Цій драмі призначено було ввійти в історію вітчизняного мистецтва двічі: її постановкою (режисер Олег Єфремов) відкрився знаменитий театр “Сучасник”, потім її екранізація (режисер Михайло Калатозов), що одержав назву “Летять журавлі”, обійшла кіноекрани всього миру й знайшла воістину світове визнання.
Критик И. Соловйова назвала “Вічно живі” історичною передмовою до інших п’єс Рожева, час дії яких відділено півтора-двома десятиліттями від війни. Після знайомства із цим добутком нам дійсно стають зрозуміло, де коріння того морального максималізму, яким сповнені “розовские хлопчики”. Вони – у тім “максималістському” воєнному часу, що випало на частку їхніх батьків.
Як і в п’єсі Л. Леонова “Золота карета”, тут герої порівнюють своє повсякденне військове й післявоєнне існування, свої подання про порядність і підлість, чесності й безчесті з подвигом, доконаним солдатами Великої Вітчизняної війни. З подвигом загиблого Бориса. Цей ідеальний розовский герой – самовідданий, щирий, люблячий, чесний (немає таких піднесених епітетів, які були б незастосовні стосовно нього) – виявляє собою той моральний імператив, відповідно до якого запитує із себе й з інших його кохана Вероніка: “Я зараз увесь час запитую себе: навіщо я живу? Навіщо живемо ми всі, кому він і інші віддали свої недожитие життя? І як ми будемо жити?”
Однак уміння строго запитувати із себе далося героїні не відразу й нелегко. Потерявшая Бориса, а потім і батьків під час одного з нальотів німецьких бомбардувальників на Москву, від страху, самітності й туги вона погоджується стати дружиною Марка, двоюрідного брата загиблого коханого. Але навіть після такого вчинку моральний максималіст Рожевий не відмовляє Вероніці в співчутті й розумінні. “Я їй за Бориса ніколи не прощу”, – говорить у п’єсі Ирина Бороздина. Але Рожевий мудро заперечує їй вустами вчительки історії Ганни Михайлівни: “И не праві. Війна калічить не тільки фізично, вона руйнує внутрішній мир людини, і, може бути, це одне з найстрашніших її дій.
Ви ж розумієте стан поранених, коли вони кричать, стогнуть і своїм поводженням заважають вам лікувати їх. Там ви терплячі, поблажливі, а тут… Загалом, коли ми обріжемо палець, біжимо в лікарню, а коли изранена душу – ми тільки кричимо: кріпися, мужайся”.
Таким чином, що мятется, непослідовна, сомневавшаяся Вероніка – теж жертва війни, і її шлях до гіркого фінального прозріння – по-своєму героїчний шлях. У фіналі
Розову важливо переконати глядача в тім, що герої “Вічно живих”, обпалені війною, заслуговують не тільки жалю, але й поваги
(1 votes, average: 5.00 out of 5)