Відомо, що єдиний випадок, коли Гоголота мав можливість спостерігати росіянин провинциальний місто, був у Курську, де йому приішлося затриматися на тиждень через поломку екіпажа. Силою письменницького таланта ці впечатления перетворилися в образи, що вмістили всю Росію часів царювання Миколи I. Цікаво, що це підтвердив навіть сам Никогавкіт. На шляху з Пензи в Тамбов цар одержав каліцтво й два тижні лікувався в Чембаре. Виздоровев, він побажав побачити місцевих чиновників.
Розповідають, що государ пильно осмотрел що прийшли й сказав губернському
Дійсно, героями комедії Гоголь сделал чиновників повітового міста. Завдяки простому на перший погляд сюжетному ходу, коли проїзного дрібного чиновника приймають за ревізора, автор розкриває побут і вдачі не тільки провінційного заштатного містечка, але й всієї Росії. Яка ж Росія в мініатюрі – місто, з доторого, “хоч трьох року скакай, ні до якого государства не доїдеш”? “На вулицях шинок, нечистота!
” Біля старого забору, “що біля сапожника…
Початку будуватися, але зГорела”. Що й говорити, удручающая картина. А як живеться “купецтву” так “громадянству”?
Хто обібраний, хто випоротий, у кого синці на скулах від ретельності Держиморди, арештанти не годовані, у лікарнях сморід, нечистота й більние “всі як мухи видужують”.
Усьому провиною в цьому випадку крайній цинізм і самоправність “стовпів міста” – тих, хто в силу свого громадського обов’язку покликаний протистояти беззаконню й радеть про благо горожан. Однак комічний ефект у п’єсі саме й грунтується на невідповідності поступков героїв їхньому громадському обов’язку. Городнічий, наприклад, з гордістю повідомляє: “Тридцать років живу на службі!
Трьох губернаторів проманул! ” Йому вторить суддя: “Я говорю вам відверто, що хабарничаю, але чим хабара?
Борзими щенятами; Це зовсім інша справа”. Поштмейстер, вислухавши доручення “усякий лист етак трошки роздрукувати”, наївно зізнається: “Знаю, знаю, цьому не вчите, це я роблю не те щоб з обережності, а більше із цікавості: смерть люблю довідатися, що є нового на світі”. Отже, повна безпринципність, корисливий розрахунок, зловживання службовим положениїм – от те, що становить основу свідомості й діяльності “хазяїв життя”.
Гоголь відкрито критикує хабарництво – самий небезпечний і розповсюджений порок величезного чиновничийого апарата Росії. Недарма під час монологу городничего “Чому смієтеся? Над собою смієтеся!” актор Щепкин підходив близько до рампи й кидав ці слова в манірний партер, де сиділо чимало прототипів гоголівських героїв, серед яких, за словами самого Михайла Семеновича, половина “берущих” і половина “дающих”.
Казнокрадство, хабарництво – всі ці жахливі по своїй суті явища – показані Гоголем явищами повсякденними й цілком закономерними.
По глибокому переконанню Антона Антоновича, “немає людини, який би за збою не мав яких-небудь гріхів”, що пропустив би те, “що пливе в руки”. И от тепер у місті ревізор “інкогніто” – несподівана небезпека для всіх чиновників, але особливо для городничего. Адже з батька горотак перший попит, та й гріхи в нього посолиднее: “у руки пливуть” не тільки шуби й шалі так лантухи товарів від купців, а й державна скарбниця, засоби, відпущені на благоустрій городу, соціальні нестатку.
А це швидким распоряжением не поправиш: “Не вивезеш гори сміття, не прикриєш солом’яною віхою порожнеч і руїн, не вибудуєш церкву, а головне – не змусиш мовчати всіх скривджених”. Однак у готелі живе не ревізор, а жалкий “елистратишка”, що промотав у Петербурге всі свої деньжонки. За законами комічного жанру Гоголь наділяє свого героя, можна сказати, що лякає прізвищем, утворенийний від слова “хльостати” – бити наотмашь.
И чиновники тріпотять. Не розпізнав “фитюльку”, “пустишку” і сам городничий.
Кожну репліку переляканого Хлестакова ще більше перепуганний Антон Антонович сприймає зовсім в іншому змісті. Однак усе вирішило многократале випробуваний засіб – хабар. Вона подтвердила думка, що гра пішла за всіма правилами.
Тепер би підпоїти гостя й розвідати все вікончательно. Хто з ревізорів відмовлявся від рясного хлібосольного частування! Зрештою, ревізор – “фельдмаршал” уже стає без п’яти мінут зятем Антона Антоновича й заступником його сімейства.
Глядач переконується, що “легкість у думках необикновенна” властива не одному Хлестакову. Вона несе сімейство городничего в Петербург, де Антон Антонович збирається “зашибить” геніральский чин, є ряпушку й корюшку, а в Ганни Андріївни повинне бути в кімнаті “таке амбре, щоб не можна було ввійти”. І вже тріумфує новоявлений генерал, перед яким всі трепещут і тремтять: титулярні, городничие… Незважаючи на те, що сам городничий тільки що пережив панічний страх, довідавшись, що купці жаловались на нього, тепер він безмірно щасливий.
Адже надалі, як він уважає, цей страх буде пробирати інших уже перед його особою.
Приємно бачити тремтячих і тріпотливих! Презір до нижчого й трепет перед вищими чинамі – от що становить основу взаимоотношений у чиновницькому світі. Гоголь обіцяв Пушкіну, що комедія буде “смішніше чорта”.
И дійсно, смішний кожний епізод, кожна сцена комедії.
Однак, показавши не часток, а посадових осіб, у руках яких перебуває влада над людьми, Гоголь виводить сценічну дію за рамки анекдотического случаючи. Пригадуються слова Чернишевского, що говорив, що Гоголь “первий представив нас нам у теперішньому нашім виде… Перший навчив нас знати наші недоліки й гребувати ними”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)