“Ревізор” Н. В. Гоголя – сатира на чиновницьку Росію

1. Особливості сюжету й композиції. 2. Образи провінційних чиновників. 3. Образ Хлестакова.

Основою сюжету комедії Н. В. Гоголя “Ревізор” з’явилися аж ніяк не події приватного життя, а явища суспільного значення.

Не особисте життя провінційних чиновників сама по собі цікавила автора п’єси, а їхній вигляд як представників влади, убраних відповідними повноваженнями. Гоголь поставив мету наочно показати найбільш типові для чиновницького середовища зловживання. Звичайно, сюжет, заснований на очікуванні чиновниками ревізора,

від якого вони спрагу! сховати свої “грішки”, з’явився досить виграшним для здійснення подібної мети.

Ця особливість сюжету спричинила й трохи незвичайну побудову композиції п’єси. У комедії немає центрального героя, головний герой п’єси – це збірний образ чиновництва. Тому що письменник у першу чергу зображує чиновників у процесі їхньої службової діяльності, комедії з’являються образи купців і міщан, з якими взаємодіють чиновники.

Автор не обійшов мовчанням і побутовою стороною життя провінційного міста. Дріб’язковість, духовна порожнеча й обмеженість – от що характеризує побут

мешканців провінційного містечка Побутова сторона життя російської провінції розкривається в образах дружини й дочки городничего, поміщиків Бобчинского й Добчинского, а також в образах купців і міщанок.

Дія комедії “Ревізор” відбувається на початку 30-х років XIX століття. Гоголь показує у своїй п’єсі не тільки типові для чиновництва зловживання, як наприклад хабарництво й казнокрадство, зневажливе, грубе відношення до підлеглих. Він відтворює в п’єсі й структуру влади, типову для провінційного міста.

Главою міського апарата є городничий – Антон Антонович Сквозник-Дмухановский. Ця людина аж ніяк не позбавлений здорового глузду, у всякому разі він набагато реалистичнее розглядає виниклу проблему, чим його товариші по службі: “Яка війна з турками!

Просто, нам погано буде, а не туркам”. У той же час городничий дуже марновірний: “Я начебто передчував: сьогодні мені всю ніч снилися якісь два незвичайні пацюки”. Хабарництво й казнокрадство городничий не вважає чимсь негожим, навпроти, розцінює це явище як природне, саме собою що розуміє: “Це вуж так самим богом улаштоване”. Взагалі побожність городничего досить забавної властивості: регулярні відвідування церкви цей поважний глава місцевого апарата вважає цілком достатньою винагородою Богові за всі свої “грішки”.

А їх у городничего чимало, причому це не настільки гріхи приватного порядку, скільки прояву сваволі, пов’язані з його службовою діяльністю.

Городничий навіть не намагається приховувати свій агресивний настрой стосовно тих, хто від нього залежить: “А який буде незадоволений, то йому після дам такого невдоволення…”. Зате в розмові із Хлестаковим, якого городничий уважає вищестоящим чиновником, поважний Антон Антонович виражається шанобливо, у запобігливому тоні, у той же час прагнучи підкреслити власні трудові заслуги: “В інших містах, насмілюся доповісти вам, градоправителі й чиновники більше піклуються об своєї тобто користі; а тут, можна сказати, немає іншої думки, крім того, щоб благочинием і пильністю заслужити увагу начальства”. Яскравою характеристикою городничего служить і його заповітна мрія стати генералом – адже тоді б він одержав більше можливостей куражитися над тими, хто нижче його чином.

Другою особою серед чиновників повітового городаявляется суддя – Аммос Федорович Ляпкин-Тяпкин.

Його посада є виборною на відміну від інших, призначення на які здійснює вищестояще керівництво. Імовірно, цим пояснюється відносна незалежність поводження судді в розмові з городничим. Крім того, суддя й взагалі вважається в місті вільнодумцем. Можна представити, який інтелектуальний рівень повітових чиновників, якщо людина, що прочитала п’ять-шість книг, як Ляпкин-Тяпкин, уже бачиться навколишнім надзвичайно освіченою людиною!

Ляпкин-тяпкин користується славою красномовного оратора.

Можливо, це було б коштовним талантом у його професійній сфері, однак судді ніколи займатися службовими справами. Він жагуче захоплений полюванням, із чим зв’язана цікава особливість: хабара він бере винятково хортицями щенятами, при цьому думаючи, що такі хабарі практично й не хабара зовсім. У суді панує цілковите безладдя: на стіні висить гарапник, що красномовно свідчить не тільки про захоплення судді, але й про принципи керування в повітовому місті, у передньої “шастають” гусаки “з маленькими гусенками”, яких завели сторожі.

Що ж стосується документів, те й сам суддя не має сил толком у них нічого зрозуміти – настільки плутано вони складені: “Я от уже п’ятнадцять років сиджу на суддівському стільці, а як поглиблюся інший раз у записку тільки рукою махну.

Сам Соломон не дозволить, що в ній правда й що неправда”. Ще один зразок повітового чиновника Артемій Пилипович Земляника, піклувальник богоугодних закладів. Гоголь в “Зауваженнях для панів акторів” характеризує його в такий спосіб: “…Дуже товста, неповоротка й незграбна людина, але попри все те проноза й шахрай.

Дуже послужливий і метушливий”. У лікарні, довіреної піклуванню цього чиновника, панує цілковите безладдя: “Хворимим велено габер-суп давати, а в мене по всіх коридорах несе така капуста, що бережи тільки ніс”. Лікар не знає ні слова по-російському.

Хворі частіше вмирають, чим видужують. Послужливість Земляники теж досить каверзної властивості: щоб вислужитися перед начальством і вигородити себе, він не моргнувши оком обмовляє своїх товаришів по службі в бесіді із Хлестаковим, якого всі прийняли за ревізора. Поштмейстер Іван Кузьмич Шпекин для розваги займається розкриттям чужих листів, зовсім не вважаючи, що робить щось негоже.

Доглядач училищ Лука Лукич Хлопов виявляє собою образ боязкого, безсловесного чиновника, що у присутності мнимого ревізора зовсім втрачає всяке цілковите самовладання. Кожний із цих персонажів своєрідний і типовий одночасно. Малюючи образ провінційного чиновництва, Гоголь указав на такі типові негативні прояви, як бюрократизм, хабарництво й казнокрадство, зневага своїми прямими службовими обов’язками, брутальність стосовно людей залежним і плазування перед вищестоящим керівництвом, вузькість інтересів і низький рівень культури.

Однак у комедії виведений ще один образ чиновника – це Іван Олександрович Хлестаков, людина із числа тих, кого “у канцеляріях називають пустейшими”. Хоча він “говорить і діє без усякого міркування” наляканим очікуванням ревізора чиновникам кожний його жест представляється виконаним глибокого змісту. Хлестаков бреше з почуттям, із захопленням, однак головна риса цього персонажа, незважаючи на його “приглуповатость”, – це “прагнення зіграти роль хоч одними вершками вище тої, котра йому призначена”.

У цьому Хлестаков схожий з городничим, що мріє про генеральського чина: у цьому образі, як і у всіх героях гоголівської комедії, виявилася одна їх характерних, типових рис російського чиновництва XIX століття


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

alt

Дізнайтесь вартість своєї роботи

Безкоштовна оцінка замовлення!

Оцінимо за півгодини!

“Ревізор” Н. В. Гоголя – сатира на чиновницьку Росію