У ту мить, коли нещасна піднімалася на фатальний візок, щоб відправитися у свою останню путь, їй стало нестямно жаль життя. Вона підняла запалені, сухі очі до неба, до сонця, до сріблистих хмар, розірваним там і тут неправильними чотирикутниками й трикутниками блакиті; потім подивилася вниз, навколо себе, на землю, на юрбу, на вдома… Зненацька в цю хвилину, коли чоловік у жовтому зв’язував їй лікті за спиною, із грудей її вирвався дикий крик, крик радості. На одному з балконів, там, у куточку площі, вона побачила його, свого друга, свого володаря,
Священик збрехав! Це був він, вона не могла помилитися; він був там, гарний, живий, у своєму чудовому камзолі, з пером на капелюсі, зі шпагою встороне.
– Феб! Мій Феб! – викликнула вона Вона хотіла простягти до нього руки, які тремтіли від любові й хвилювання, але вони були вже зв’язані… … Жахлива думка раптом мигнула в її голові. Вона згадала, що вона засуджена за вбивство Феба де Шетопера. Дотепер циганка все витримувала.
Але цей останній удар був дуже жорстокий. Вона несвідомо впала на бруківку – …несіть її на віз, кінчаємо! – наказав Шармоль…
…Раптом
… Шармоль, кати й весь ескорт остовпіли на місці. Насправді, у стінах Собору Богоматері засуджена була недоступна. Собор був надійним притулком. Усяке людське правосуддя закінчувалося на його порозі
Квазімодо зупинився під зводом головного порталу. Його широкі ступні, здавалося, уросли в плити Собору, як важкі романські колони. Більша, патлата голова сиділа глибоко в плечах, начебто голова лева, під гривою якого не видно шиї…
… Заступництво істоти, такого потворного, як Квазімодо, за істоту, таке нещасне, як засуджена на смерть Эсмеральда, було зворушливим. Двоє знедолених природою й суспільством зустрілися, щоб допомогти один одному. Через кілька хвилин Квазімодо, тріумфуючи, зник у Соборі разом зі своєю ношею. Юрба, що завжди захоплюється подвигом, шукала горбаня очами під похмурим небом, жалуючи, що предмет загального захоплення так швидко зник.
Раптом усі побачили, що він знову з’явився наприкінці галереї королів Франції. Як несамовитий, промчав Квазімодо по галереї, високо піднімаючи на руках свій видобуток і викрикуючи:
– Притулок!
Юрба бурхливо захлопала в ладоши. Пробігши галерею, Квазімодо знову зник усередині Собору. За мить він із циганкою на руках з’явився на верхній площадці, швидко біг уперед і всі викрикуючи: “Притулок!” А юрба плескала.
Зрештою, Квазімодо втретє з’явився на верхівці вежі; звідси він, здавалося, всьому місту гордо показав ту, кого врятував. Громовим голосом, голосом, що люди чули так рідко і якого він сам не чув ніколи, голосом, що, напевно, доносився аж до хмар, тричі несамовито прокричав:
– Притулок! Притулок! Притулок! – Слава!
Слава! – викликнув у відповідь йому народ, і цей могутній заклик уразив на іншому березі юрбу на Гревской площі й самітницю, що усе прислухалася й не зводила погляду свиселици.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)