У романі “Життєві погляди Кота Мурра” іронічна двуплановость композиції: записки Кота Мурра, теперішнього кота, відгодованого й випестуваному, приналежному вченому Абрагаму й тому що теж уявив себе вченим, перемежовуються сторінками драматичної біографії композитора Крейслера, які кіт використає для просушки чорнила. Тому й частини записів кота, і аркуші із книги про Крей-слере щораз починаються й обриваються на півслові. У щоденнику “Кота Мурра обірваний запис триває потім з того”же місця, на якому вона обірвалася, в аркушах
У часи Гофмана, та й взагалі в XIX столітті, традиційним для роману вважалося хронологічно послідовне оповідання, переважно біографічного типу. Рапсодія – музичний добуток, що відрізняється волею форми, разноплановостью епізодів і тим.
“Але про настільки прекрасний хронологічний порядок нема чого й мріяти,- іронічно ремствує Гофман, – коли в розпорядженні нещасного оповідача є лише повідомлені изустно окремими крохами відомості…”
Гофман створив принципово
Кіт Мурр, що вінчає собою велику гофмановскую галерею філістерів, міщан, ситий і задоволений собою. “ПРО, сладостная звичка буття!” – повторює він слова героя трагедії Гете “Эгмонт”, сказані тим напередодні страти. Мурр не має ні найменшого бажання коли-небудь, розставатися із цією звичкою. Він з’їдає оселедцеву голівку, що хотів було віднести своєї матері, кішці Мині, але вимовляє при цьому пишномовне мовлення: “…як осягти всю мінливість серця тих, хто живе в нашому тлінному світі? Навіщо не відгородила доля груди нашу від дикої гри неприборканих страстей?
Навіщо нас, тоненькі, коливні тростини, згинає вихор життя? Те наша невблаганна доля!”
Мурр філософствує, пише наукові праці на Теми “Думка й чуття, або Кіт і Собака”, “Про мишоловки і їхній вплив на мислення й дієздатність кошачества”. Він віддає данину мистецтву, складаючи любовні станси, а також трагедію “Щурячий король Ковдаллор”. Він знається з аристократичним пуделем Понто, що міркує про “високу культуру” свого пустоголового пана барона Алквида фон Винп.
Він вступає в котячий буршеншафт (німецьке слово, що означає студентську корпорацію, співтовариство), членів якого поєднує подібність переконань, – всі вони віддають перевагу молоку воді й печеня хлібу. Він бере участь у нічних пиятиках котячих буршів, б’ється, на дуелі, доглядає за кішечкою Мисмис, не дуже, втім, дотримуючи їй вірність
Помітна фігура в цьому тваринному світі – пес Ахіллес, що коштує на стражі закону й ганяється за котами з буршеншафта, що проявляють, недозволене “вільнолюбство”. Фантастичне царство собак і кішок, мнимо вчені розмови й звичайні бійки, суперництво й романтичние зітхання – все це іронічне іносказання про вдачі людей, розвинене в стилі реалістичної сатири. Що ж до держави Зигхартсвейлер, настільки незначного, що його границі легко обозреваются з вікна князівського замка, а сама держава можна упустити невзначай з кишені (але де проте розігруються теперішні трагедії), те життя його мешканців Гофман зображує в романтичному ключі
Гофман розповідає в цьому романі про трагедії композитора Крейслера, справжнього ентузіаста, змушеного жити в жалюгідному карликовому князівстві, Історія якого подібна історії Керепеса. Раніше в ньому правил князь “вдачі скромного й простого”, що утішався тим, “що в його князівстві всякому жилося привільно”; він мав уроджене тяжіння, до всього фантастичного й запросив на службу маэстро Абра-гама, разом з яким “проробляв деякі магічні операції”. Після кончини старого князя кермо влади перейшли до його сина Иринею, і маэстро Абрагам повинен був покинути країну повернувся, він лише “після того злощасного променаду, коли киязь Ириней втратив своє владеньице” (Гофман тут натякає на участь князя в поході проти Наполеона) і завів химерний двір у Зигхартсвейлере.
Майбутнє цього двору – правління недоумкуватого князя Ігнатія, сина Иринея.
Гофман показує неухильне виродження абсолютизму, деградацію дворянства. У Зигхартсвейлере влада фактично належить фаворитці князя спритній удові Бенцон, що не має аристократичних предків, але що зуміла одержати титул радниці й взяла у свої руки “нитки лялькової комедії”, що грав цей двір. Вона вже встигла придбати сладостную звичку до такого положення, не має наміру з нею розставатися й тому видає свою дочку Юлієві за недоумкуватого Ігнатія…
Крейслер біг у Зигхартсвейлер зі столиці герцогства, де він займав місце капельмейстера в самого герцога. Його надії на спокійні заняття музикою в цій посаді не збулися – він побачив “вульгарне загравання зі святим мистецтвом, дурість бездушних шарлатанів, недоумкуватих дилетантів” і відчув “знехтувану нікчемність” свого існування. “Зробіть непокірливого композитора в капельмейстера
Або музичного директора, віршотворця – у придворного поета, у придворного портретиста, скульптора – у придворного скульптора, і незабаром у країні вашої переведуться всі марні фантасти, залишаться лише корисні бюргери від
Особистого виховання й добрих вдач”, каза-говорить Крейслер з гірким сарказмом. Але й у Зигхартсвейлере його не дають спокій: він змушений вислухувати “творчі” вказівки князя Иринея, у нього віднімають улюблену – прекрасну, поетичну Юліу.
Світла Природа Зигхартсвейлера, чудовий спів Юліи, Музика самого Крейслера, бесіди з маэстро Абрагамом становлять виразний контраст до затхлості й жорстокості вдач двору. Але Крейслер не може піти від дійсності ні в музику, ні в любов, ні в дружнє спілкування, ні в природу. Він знову біжить – цього разу в монастир, сподіваючись хоч там уникнути мирської тупості й марнославства
Надії знову обманюють його. Мешканці монастиря, серед яких нерідкі теперішні злочинці, обвинувачують Крейслера в тім, що він зваблює “суєтними хитруваннями набожні душі, які відвертають від божественного й віддаються мирським веселощам у звабливих піснях”. За вірність музиці йому загрожують вигнанням. Виявившись у тупику, Крейслер починає’ втрачати ясність розуму, повторюючи в цьому долю художника Леонгарда Этлингера, що колись жив при дворі князя Иринея й закоханого в його дружину
Закінчити роботу над цим романом Гофман не встиг, але його головні думки одержали в цьому добутку досить ясне вираження. “Життєві погляди Доту Мурра” – роман і сатиричний, і ліричний, і філософський; це й так званий роман про художника (у німецькій науці про літературу є такий термін – КйпзИегготап), і роман про соціальну дійсність. У ньому показане життя різних соціальних кіл, і в ньому йдуть також дискусії про ролі мистецтва й про долю художника, змушеного визначитися на службу, щоб прожити, і біжить від служби, щоб зберегти в собі художника. Гофман зобразив безнадійно загниваючий мир феодально-бюргерської Німеччини, але він створив при цьому добуток, що змушує вірити в людину, здатного підніматися на справжні висоти духу й творчості. Сторінки, пронизані дивно ясним світлом, сусідять у романі із трагічними, похмурими епізодами, він завершується похмуро, але ця перемога мороку над світлом не здається остаточною
Роман як би підводить підсумки всіх основних проблемно-тематичних ліній творчості Гофмана – і проникнення в мир художника, і критики міщанства, і теми музики, і теми природи. Романтична мрія в цьому романі залишається живий, але ясніше, ніж у будь-якому іншому з добутків письменника, тут показані її несумісність із дійсністю й разом з тим неможливість подолання соціальних протиріч за допомогою мистецтва й мрії. Художник фізично зломлений дійсністю, але не капітулює перед нею, не поступається головним у своїй душі
(1 votes, average: 5.00 out of 5)