Коли я вперше йшов у школу першого вересня в перший клас, я дуже боявся, що мене там будуть відразу що-небудь складне запитувати. Наприклад, запитають: скільки буде 973 і 772? Або: де перебуває таке-те місто, що я не знаю, де він перебуває.
Або змусять швидко читати, а я не зможу – і мені поставлять двійку. Хоча батьки мене запевняли, що нічого подібного не відбудеться, я однаково хвилювався
И от такий схвильований, розгублений, навіть наляканий я ввійшов у клас, сіл за парту й тихо запитав свого сусіда:
– Писати вмієш?
Він покачав головою
–
Він покачав головою й злякано на мене подивився
– А швидко вмієш читати?
Він зовсім перелякався, ледве під парту не поліз. Читати він зовсім не вмів
Я абияк читати вмів, але однаково боявся
У цей час учителька запитала мене, як моє прізвище, а я вирішив, що мене зараз змусять швидко читати або складати більші цифри, і сказав:
– Я нічого не знаю!
– Чого не знаєш? – зачудувалася вчителька
– Нічого я не знаю! – крикнув я злякано.
– А як кличуть тебе, знаєш?
– Не знаю! – сказав я
– Ні прізвища
– Нічого не знаю! – повторив я
У класі засміялися. Тоді я крізь шум і сміх класу крикнув в усі горло:
– Своє прізвище й своє ім’я я знаю, але більше я нічого не знаю!
Учителька посміхнулася й сказала:
– Крім імені й прізвища, ніхто вас більше запитувати ні про що не буде. Поки ще ніхто з вас майже нічого не знає. Для цього ви й прийшли в школу, щоб учитися й всі знати. От із сьогоднішнього дня ми й почнемо з вами вчитися. Тоді я сміло назвав своє прізвище й своє ім’я.
Мені навіть смішно стало, що я спочатку боявся. А сусід мій назвав своє ім’я й прізвище раніше, ніж його про це запитали
(2 votes, average: 4.50 out of 5)