Відчуття трагічної іронії життя в романі Харди “Блакитні очі”

У наступному романі, “Блакитні очі” (1873), уже є відчуття трагічної іронії життя. Героїня заплутується у своїх відносинах із двома коханими, відштовхує обох і виходить за нелюбимого. Зрозуміло, це нікому не приносить радості. Під кінець жінка гине, життя трьох людей розбита, хоча ніхто в цьому не винуватий: причина всіх нещасть – ні від кого не залежний хід подій, фатальне стікання обставин

Із зіткнення цієї трагічної Теми із сільською ідилією й виникає справжній Харди, якого ми довідаємося в п’ятому по рахунку, але першому зрілому

його романі “Удалині від збожеволілої юрби” (1874). Тут уперше з’являється умовна географічна назва – Уессекс – край, де розгортається дія всіх наступних романів Харди.

“Удалині від збожеволілої юрби” – багато в чому ще ідилія

Герої, за словами автора, належать “до того суспільства денних чаювань і зелених килимів, де юрбою служать минаючі череди, а діловий гул створюється вітром; де мирна сімейка кроликів або зайців живе за стіною святкової вітальні, де з десяти чоловік кожний ваш сусід, де всі розрахунки пристосовуються тільки до базарних днів”. Сам заголовок указує на замкнутість,

відособленість описаного в романі патріархального мирка – селища Уезерберн. “На противагу містам Уезербери не мінялося, – говорить Харди. – Те, що для городянина позначалося словом “тоді”, для селянина було “тепер”… В Уезербери останні три-чотири двадцятиліття ще ставилися до сьогодення, і хіба тільки сторіччя проводило грань на його зовнішності й говорі. За п’ять десятиліть ні на волосся не змінювався покрій штиблет, малюнок вишивки на робочій блузі.

Десять поколінь не вносили ні найменшого виправлення в розміщення слів у фразі. У цих глухих кутах Уессекса вважали всього лише старим часом роки, які діловій людині здавалися б найдавнішими”.

Ця спокійна стійкість, інертний опір дії часу зв’язані, на думку Харди, з тим, що жителі Уезербери зайняті самою основною, неминущою справою людським – добувають хліб насущний

Ключ до всьосього стилюю романуу – тонкее міркуванння Харди-Архітектораа про тр стародавні будинки – замку, церкві й клуні: “На противагу т дв характерним пережиткам середньовіччя – і ц була її перевага перед вони – стара клуня персоніфікувала с справу, що не перетерпіло ніяк перекручувань від руки нремени. Коштуючи перед цим старим масивним спорудженням, глядач оком сприймав теперішній спосіб його використання, а розумом вертався до його минулої історії, із задоволенням відчуваючи функціональну безперервність через усе часи й випробовуючи почуття майже подяки й безсумнівної гордості за непорушність ідеї, що зібрала ці камені в будинок. Чотири сторіччя не змогли довести, що воно закладено помилково, або посіяти ненависть до його призначення, або породити збурювання, що знесло б його з особи землі,- і ця обставина повідомляла невибагливий сірий утвір думки колишніх століть якщо не велич, то безтурботність, що втрачають його релігійні й поенние побратими при надто пильному дослідженні їхньої історії”.

На тлі цієї існуючої від століття безперервної роботи з підтримки життя розвивається роман між господаркою ферми Батшебой і пастухом Ооком. Глави, що розповідають про взаємини Батшеби з Ооком і двома його суперниками – фермером Белвудом п сержантом Троем, – носять характерні назви: “Мийка овець”, “Лихо в загоні”, “За відточуванням ножиців”, “Більша клуня й стрижка овець”, “Після косовиці”, “Роїння бджіл”. Кожний етап у розвитку почуття Оока пов’язаний з яким-небудь епізодом його роботи як батрака. Усякому закоханому приємно відтворювати ініціали своєї улюбленої, але Оок з обов’язку служби ставить ініціали “тієї, про яку він любив мріяти”, на сідницях новонароджених ягнят.

Схвильований появою суперника, Оок ненавмисно ранить ножицями вівцю, що стриже. Незлагода Оока й Батшеби припиняється тому, що вівці занедужали й тільки Оок уміє їх вилікувати. Свою відданість улюбленої він доводить, рятуючи її скирти від дощу, у той час як її чоловік Трої спить після веселої гулянки

Коли наприкінці роману Батшеба й Оок з’єднуються, Харди говорить про їхню любов, що виросла зі спільної праці на фермі: “Отут була та щира й міцна прихильність, що виникає. . . коли романтика поступово вплітається в тканину суворої прозаїчної дійсності. Це прекрасне почуття товариства, що звичайно виникає зі спільності прагнень і цілей, на жаль, рідко спостерігається в любові представників різних підлог, тому що чоловік і жінка з’єднуються не в працях своїх, а тільки в задоволеннях. Там, однак, де щасливий збіг обставин дозволяє розвиватися цьому почуттю, там виявляється, що така ускладнена любов – єдина любов, що справді сильна як смерть, – любов, що ніяким водам не загасити, ніяким потокам не залити, у порівнянні з якої пристрасть, що звичайно привласнює собі це ім’я, скороминуща, як дим”.

Саме ця любов перемагає в романі, у те час як двоє страстей, викликані Батшебой, самі знищують один одного: охоплений ревнощами фермер Бслвуд убиває свого суперника Троя і йде за це втюрьму.

Таким чином, у цьому ранньому романі, незважаючи на трагічний дозвіл деяких колізій, Харди ще знаходить у трудовому сільському побуті щось міцне, не порушене фатальним впливом: долі на справи людини. Тому й характерні його ремінісценції з античної літератури зв’язані в цьому романі не із грецькою трагедією, як буде пізніше, а з епосом або ідилією. Оок точить ножиці – і поза його нагадує “позу Еросу, коли він вигострює свої стріли”; обстрижена вівця виходить зі свого білосніжного руна, як Афродіта з піни

Описуючи сільське свято на честь закінчення стрижки овець, Харди говорить: “Сонце закотилося в охряному тумані, а вони усе ще сиділи й бовтали й веселилися, подібно богам Гомера”. Цей роман ще далекий від створень пізнього Харди, і не випадково, надрукований у журналі без підпису, він був прийнятий за новий роман Джордж елиот. Лише одна сюжетна лінія “Удалині від збожеволілої юрби” перед-нещает більше пізнього Харди, з його глибоким проникненням у тяжкі наслідки всякого суспільного зла Це” Історія спокушеної сержантом Троем служниці Фанни.

Харди малює приголомшливу сцену: кинута Троем вагітна Фанни, багато місяців уже голодуюча, добирається пішки до будинку піклування; знесилившись, вона долає останні кілометри поповзом і вмирає, народивши мертвої дитини. Мати позашлюбної дитини – жінка, звичайно засуджувана всім святенницьким англійським суспільством, – стає в Харди образом глибоко шляхетн, трагічним, викликає не тільки співчуття, але й повага. І раскаявшийся Трої із благоговінням цілує її мертве чоло, визнаючи її своєю єдиною й справжньою дружиною в присутності “законної” дружини Батшеби. Це – перший начерк теми, що стане головної в кращому романі Харди “Тесс із роду д’ербервиллей”.