Народилася 14 березня в Казані в сім’ї професора медицини Казанського Університету Михайла Тушнова і його дружини, Олександри, уродженої Постниковой, випускниці Вищих жіночих Бестужевских Курсів у Москві. Професор Тушнов був на кілька років старше своєї обраниці, і в сім’ї все підкорялося його бажанням і волі, аж до подачі на стіл обіду або вечері. Вероніка, чорноока, замислена дівчинка, що писала вірші з дитинства, але ховала їх від батька, згідно його ж незаперечному “бажанню” відразу після закінчення школи надійшла в Ленінградський
Вероніка Михайлівна провчилася на факультеті терапії чотири роки, але більше не змогла мучити свою душу: Її всерйоз захопили заняття живописом, та й поетичне натхнення не залишало. На початку літа 1941 року Тушнова надходить у Московський Літературний інститут імені М. Горького: її бажання професійно й всерйоз займатися поезією й філологією начебто б починає збуватися. Але учитися не довелося. Почалася Війна. Батько Вероніки Михайлівни до тому часу помер.
Залишилася хвора мати й маленька дочка Наташа. До речі, сімейне, особисте життя Вероніки
Використовуючи свої медичні пізнання, Тушнова майже всі роки війни проробила в госпіталях лікарем, – їх адже не вистачало катастрофічно! – виходжувала поранених: робота важка, часто й невдячна, що не залишає, здавалося б, часу для “метушні” із примхливими рядами поетичних рядків: Але Тушнова під час нічних чергувань умудрялася, при світлі затінених ламп, прислухаючись до сонного подиху й стогонів хворих, увесь час чиркати що – те в зошиті. Її так і кликали ласкаво: “доктор із зошитом”. В 1945 році вийшли друком її поетичні досвіди, які вона так і назвала “Перша книга”. Це був порівняно пізній дебют – Вероніці Михайлівні було вже 29 років – і пройшов він як – те непомітно, тихо…. Імовірно, у рік Перемоги й загальної радості потрібно було писати що – те фанфарне, парадне… Тушнова не вміла цього робити ніколи: їй відразу й завжди – помічу особливо! – була властива своя нота чистого, пронизливого смутку, елегійності, чи що, те, що лихі “проработчики” від Сполучника Письменників відразу назвали “горезвісної камерністю”, “переспівами надуманих переживань у дусі “салонних” віршів Ахматовій”. Знайомі слова, не чи правда? І більше того, знайоме відношення до поезії: відношення заперечення, презирства, майже не любові.
Так що там майже! Не дивно, що друга книга Вероніки Михайлівни “Шляхи – дороги” побачить світло тільки через десять років, в 1954 році. Вона просто не зважувалася випустити її у світло. В основу цієї книги лягли вірша, написані часто в дорозі й навіяні дорожніми зустрічами й враженнями, знайомствами з новими людьми й новими місцями. “Азербайджанська весна” – так називається один з поетичних циклів Тушновой.
Вероніка Тушнова взагалі все це “десятиліття мовчання” багато й завзято працювала: рецензентом у видавництві “Художня Література “, нарисовцем у газеті, перекладала з дослівників Рабиндраната Тагора, причому чудово робила це, оскільки була ліриком, “по самої своєї строчечной суті”, як говорила вона сама. Ці десять років були дуже важкими для Вероніки Михайлівни. Вона шукала свій власний шлях у поезії. Шукала важко, болісно, часто збиваючись із такту й багато втрачаючи й для серця й для таланта. В 1952 році Тушнова пише поему “Дорога на Клухор” (вона теж увійшла в книгу 1954 року).
Поема ця була дуже добре зустрінута критикою й рецензентами, але сьогоднішньому читачеві в їй чітко була б видна деяка нарочитість тим, натягнутість тону, далека поетесі риторична екзальтація, тяга до масштабності, помилковий пафос: загалом, всі риси, майже забутої нині “радянської поезії”.
Але вона так боялася колишніх грубих докорів, глузувань, та й просто “прірви мовчання – недрукування”, що воліла бути автором, що по вираженню одного із критиків: “Не придбав своєї творчої особи, не знайшов свого голосу”, (А. Тарасенков. Рецензія на збірник В. Тушновой “Шляхи – дороги” 1954 рік.) Смутно писати все це… і важко. Справді, тільки на останніх двадцятьох сторінках збірника, у розділі “Вірші про щастя”, поетеса немов скинувши тяжку ношу раптом стала самої собою, вірші зазвучали на повну силу!
Виникла раптом щира особа пишучої: люблячої, що нудиться, страждаючої. Часом воно було майже портретно – точним, єдиним у своїй живій конкретності: “вії, зліплені хуртовиною, волосся намокле крило, прозоре свеченье шкіри, особи мінливий овал”, – але одночасно це була особа, подібне до тисяч інших жіночих осіб, це була душу точно також як і вони страждаюча й любляча, мучимая й де – те мучающая іншого, нехай і жагуче улюбленого, людини! Кожна з читачок могла відчути в рядках Тушновой свою “хуртовину”, свої щасливі й гіркі хвилини й тільки своє, але таке загальне, зрозуміле для всіх тривожне відчуття невблаганного плину часу й із упертої небагато дивною, оманною й наївною вірою в щастя: Помнете це, знамените:
“…Я перестану чекати тебе, А ти прийдеш зовсім раптово. А ти прийдеш, коли темно, Коли в скло вдарить хуртовина… Коли пригадаєш, як давно
Не зігрівали ми один одного!”В. Тушнова “Не відрікаються люблячи…” Після цих рядків, виучених і переписаних сотнями читачок у зошиті до Вероніки Михайлівні прийшла популярність. Її поетичний голос набрав силу й висоту. Випущена в 1958 році книга “Пам’ять серця” була вже чисто ліричної. Головна тема поетеси вийшла на перший план, потіснивши все інше: Любов на світі є!
Єдина – у щастя й у сумі, У хворобі й здоровии – одна, Така ж наприкінці, як і на початку,
Яке навіть старість не страшна. Не на піску побудоване зданье, Не вигадка дозвільна, вона Довічне перше свиданье, Затишність і гроз чергування! Сто тисяч разів хвиля, що встає! В. Тушнова. “Твій ворог”
Гарна, чорноволоса жінка із сумними очами (за характерну й незвичну среднерусскому ока красу її називали сміючись “східної красунею”), з м’яким характером, що любив дарувати подарунки, не тільки близьким, але й просто друзям;, що мчалася по першому заклику на допомогу в будь-яке час дня й ночі, що заражала всіх сміхом, веселощами й справжньою любов’ю до життя; ця от красуня – поетеса, із чиїми віршами про Любов під подушкою засипало ціле покоління дівчисьок, – сама переживала трагедію – щастя Почуття, що опромінило своїм Світлом останні її роки на Землі й що дали потужний потік енергії її Творчості: Любов ця була розділеної, але таємницею, тому що, як писала сама Тушнова:
“Коштує між нами Не море велике – Гірке горе, Серце чуже.” В. Тушнова “Хмуру землю”
Людина, якого любила Вероніка Михайлівна, поет Олександр Яшин, був одружений, не міг залишити сім’ю, та й хто знає, змогла б Вероніка Михайлівна, людина всі розуміючий, і сприймаючий обостренно й тонко, – адже в поетів від Бога “нерви на кінчиках пальців”, – зважитися на настільки різкий поворот Доль, більше трагічний, чим щасливий? Напевно немає. Вона називала своє почуття “бурою, з якої ніяк не впораюся” і довіряла найменші його відтінки й переливи своїм віршам, як щоденниковим рядкам.
Ті, хто прочитав (видані вже після смерті поетеси, в 1969 році!) вірша, навіяні цим глибоким і напрочуд ніжним почуттям, не могли позбутися від відчуття, що в них на долоні лежить “пульсуюче й закривавлене серце, ніжне, тріпотить у руці й своєму теплі намагається зігріти долоні”: Кращого порівняння не можна й придумати. Може бути тому поезія Тушновой дотепер жива, книги перевидаються, містяться в інтернет – сайти й легенів, як крила метелика, рядків Тушновой, до речі, створених “у крайнім стражданні й найгострішому щасті”, (И. Снегова) знають більше, ніж подробиці її складної, майже трагічної, біографії: втім, такі Долі практично всіх щирих Поетів, на це ремствувати гріх!
Умирала Вероніка Михайлівна у важких мученнях. Не тільки від страшної хвороби, але й від туги за коханою людиною, що зважилася, зрештою, випустити гірко – грішне щастя з рук: поетеси не стало 7 липня 1965 року. Їй ледь здійснилося 50 років. Залишилися рукописи в столі: недописані листки поеми й нового циклу віршів.
Через три роки після своєї Улюбленої умер, що тужив, і метається в цій холодній тузі до останніх днів, Олександр Яшин. Діагноз звучав також зловісно – “рак” Як отут не згадати класичне: “Бувають дивні сближенья!”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)