Батько автора народився у Швейцарії, в Базелі. У його дідуся Іванівського було три сини. Батько був молодшим у родині, як кажуть – мізінікл, тобто мізинець. Коли батько закінчив коледж і готувався вступати до університету, виникла ідея поїхати в Росію, на батьківщину предків, в маленьке південне місто. І вони поїхали – дідусь професор Іванівський і майбутній батько автора, гарний молодий блондин Якоб.
Було це у 1909 р., майже сімдесят років тому.
Тоді Якоба і побачила майбутня мати автора – і ця дівчина, ця синьоока красуня, дочка шевця
Словом, пройшов рік, і в місто знову приїхав професор Іванівський з дружиною Ельфріда, субтильний такий німкеню, сином Якобом і економкою.
Треба сказати, що тут мати автора заховала подалі свою зухвалість і норовистість, і перед бабусею Ельфріда постала тиха, скромна красуня Рахіль. Несподівано бабуся висунула “важку артилерію”: виявляється, вона не єврейка, а швейцарка німецького походження, і коли дідусь на ній одружився, то перейшов
Загалом, все закінчилося угодою, і після весілля молоді поїхали до Швейцарії.
Отже, батьки автора живуть в Базелі. Через рік народжується його брат Лева, а ще через півроку мати з немовлям на руках приїжджає до своїх батьків у Росію. Їй було несолодко в манірному професорському німецькому будинку. Не минуло й двох місяців, як за нею з’явився й Якоб.
У Льови кір, у Льови свинка, потім на світ з’являється автор, і мама залишається його вигодувати, потім доводиться залишитися, щоб народити і вигодувати Юхима. Дотягли до серпня 1914 р., і тато застряг в Росії. Гарний, вихований, чемний, добрий чоловік – але людина без спеціальності. І дідусь Рахленко вирішив пустити його по торгової частини. Спочатку батько був прикажчиком у м’ясній лавці.
Потім моя ревнива мати знайшла йому місце, де жінками і не пахло, – в крамниці железоскобяного товару.
Але ось революція, царя скинули, смугу осілості скасували, і навіть дідусь Рахленко став схилятися до того, щоб тато з мамою поїхали до Швейцарії. Але мама ні в яку! За безглузда і навіжений характер батько любив її ще сильніше, розумів, що потрібен їй саме такий чоловік, як він, – спокійний, делікатний і люблячий.
Саме тому, що він був такий чоловік, він і став працювати в шевської майстерні тестя.
Старшого сина дідуся звали Йосип (були ще Лазар, Гриша, Миша і моя мати Рахіль). Після одного сильного скандалу батька з Йосипом сім’я автора відокремилася від дідуся, купила невеликий будиночок на сусідній вулиці.
У 17-му народилася Люба, в 19-му – Генріх, у 25-му – Діна. Сім’я організувала шевську артіль і до середини 20-х рр.. жила пристойно… Старшого брата Льову направили вчитися до Москви, до Свердловського комуністичний університет.
У 28-му мама народила молодшого братика Сашка, свого сьомого та останньої дитини.
У 30-і рр.. на базі сімейної артілі створилася державна взуттєва фабрика, та директор Іван Антонович Сидоров призначив батька завскладом сировини і фурнітури. У 1934 р. сестра Люба вступила в Ленінграді в медичний, вийшла заміж, і ось в будинку з’явився Ігорьок, перший онук. Одружився і Льова у себе в Чернігові, наречену батькам не показав, але від людей дізналися, що його дружина, Ганна Мойсеївна, важлива персона – викладає політекономію.
Старша за нього на п’ять років, у неї дівчинка від першого шлюбу.
Грім грянув серед білого дня: в обласній газеті з’явилася стаття “Чужинці і розкрадачі на взуттєвій фабриці”. Як чужинець згадувався батько, “людина сумнівного соціального походження”, деякі працівники і, звичайно, директор Сидоров. Був обшук, батька заарештували. Брат Льова з приводу справи батька сказав, що слідство розбереться, а він втручатися не має права.
Відбувся показовий процес – виїзна сесія обласного суду. Загалом, результатів доводилося чекати самих поганих. Але завдяки блискучій захисту адвоката Терещенко після перегляду справи батькові дали рік умовно, Сидорова звільнили теж…
Після цього сусід Іван Карлович влаштував батька в депо на склад. Незабаром прийшла страшна звістка: загинув брат Левко і його дружина. Її дочка Олечку та Оліну няню Ганну Єгорівну спочатку відправили в село до рідних Ганни Єгорівни – мати про цю дівчинку й чути не хотіла. Вона їй що, внучка?
Словом, все закінчилося тим, що батько влаштував Ганну Єгорівну у ФЗУ прибиральницею, вона отримала кімнатку, а Оля залишилася в сім’ї автора.
Ось так і жили. Люба, Генріх, Юхим і автор вже працювали, матеріальне становище батьків покращився, але не було блискучим. І автор вирішив: нехай Діна надійде до консерваторії, Люба забере Ігоря, Саша і Оля стануть на ноги, і тоді він перебереться куди-небудь в промисловий центр, працювати за фахом.
…Двадцять другого червня почалася війна, двадцять третього автора призвали.
Після війни автор крок за кроком з’ясував обставини смерті рідних. Чому рідні не евакуювалися? Мати не захотіла.
Вона вважала, що все, що говорять про німців, – вигадки.
Але ось у місто увійшли німці, і був відданий наказ усім євреям переселитися в гетто. Мама сказала татові, щоб він заявив про своє полунемецком походження. Але батько відмовився: не хотів рятуватися без сім’ї.
Саме в цей час в гетто з’явився дядя Гриша, таємно прийшов з партизанського загону. Він підтвердив, що німці винищують євреїв. Показав маленькому Ігорю дорогу в ліс.
Щодо батька сказав, що він повинен піти з гетто – потрібна своя людина на станції.
У гетто була проведена перша акція знищення. Їй була піддана Прорізна вулиця.
Незабаром у гетто знову прийшов дядько Гриша і сказав, що доля гетто вирішена; треба йти в ліс, а для цього потрібна зброя. Батько надав владі свій швейцарський паспорт, і його призначили завідувачем деповським складом. З’являтися в гетто, бачитися з ким-небудь йому заборонили. Самими безстрашними в гетто були діти: вони годували, виявляючи при цьому небачену мужність і відвагу. Брат Саша і ще один хлопчик носили з покинутої плодоовочевої бази начинку, їх виявили есесівці… Іллю пристрелили внизу, і мертвий Сашко так на паркані і повис.
Йому було чотирнадцять, Іллі – дванадцять років.
Дідусь жив на кладовищі в складі похоронної бригади. Навесні 1942 р. в гетто вмирало чоловік п’ятнадцять – двадцять в день. Єврейські звичаї наказують ховати небіжчиків в саванах, саванів не вистачало, і їх почали приносити назад з кладовища, а в них зброя.
Зрештою чергували на цвинтарі поліцаї вислідили дідуся, коли він пішов у ліс за зброєю, і вбили його.
Дядя Гриша хотів взяти в загін людей з гетто. І мама послала Діну в юденрат умовити дядька Йосипа, голови юденрата, показати їх як померлих. Коли з’ясувалося, що Йосип збирається видати цих людей німцям, Діна застрелила його з його ж пістолета. Сестру розіп’яли, і, мертва, вона висіла на хресті три дні.
Батько брав участь в операції з викрадення зі станції двох автомашин зі зброєю. Операція пройшла блискуче, а батько, щоб врятувати невинних, сам прийшов до комендатури з повинною. Його катували шість діб.
На сьому вивезли на площу перед гетто, підтягли до шибениці (стояти він не міг) й повісили.
Після рейду на станцію режим посилився, і патруль схопив маленького Ігоря, коли той йшов від партизанів. Страта була знову на площі. Ігор кликав бабусю. Мама веліла онукові не боятися, опустити голову і закрити очі.
Кат розрубав його точно навпіл.
У гетто тепер була зброя, і було вирішено, прорвавши охорону, піти в ліс.
З багатьох будинків люди просто не вийшли: їх охопив страх. Але ті, хто зумів перебороти страх – їх було чоловік шістсот, – дійшли до рятівного лісу. І тоді мати звеліла Оле знайти адвоката Терещенко і сказати йому, що вона онука Рахілі Рахленко. І ніхто ніколи більше не бачив матір ні живий, ні мертвою. Вона зникла, розчинилася в повітрі, в сосновому лісі, поблизу місця, де народилася, прожила життя, виховала дітей та онуків і бачила їх страшну загибель.
Після війни автор знайшов місце, де, за чутками, поховали батька. Перерили весь пустир і нічого не знайшли: тільки пісок, пісок, чистий сипкий важкий пісок…
(2 votes, average: 3.50 out of 5)