Василь Симоненко народився в с. Боевци Лубенского району на Полтавщині 8 січня 1935 року. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942 – 1952 років майбутній поет учився в школі: 4 класи – у Боевцах (1942-1946), а далі в сусідніх селах Енкивцах (1946-1947) і Тарандинцах (1947-1952). В 1952 році закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцах, надійшов на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченко
Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (Січ). В 1957 – 1960 роках працював у газеті “Черкаська правда “, потім
Він планував надходити в аспірантуру Інституту літератури АН УРСР, вийшов єдиний його прижиттєвий збірник “Тиша й грім”. У середині 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченко (м. Сміла). У зв’язку з тим, що влада всіляко боролася з Василем Симоненко, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.
13-го грудня 1963 року поет умер у черкаській лікарні (за офіційною версією,
Т. Г. Шевченко 1965 р. (посмертно), але лауреатом вона не стала). Пройшло 15 років офіційного забуття поета й в 1981 році з’явилася книга вибраних добутків “Лебеді материнства” з передмовою Олеся Гончара
Поетичні шедеври “Ти знаєш, що ти людина…”, “Де зараз ви, кати мого народу?..”, “Україні”, “Заглядаюся у твої очі…” (рукописна назва – “Україні”), “Земля рідна! Мозок мій світліше…” – начебто фрагменти однієї наболілої думки про долю народу, синівської відданості йому, готовності до самопожертви заради його звільнення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші перетерпіли найбільших цензурних і редакторських втручань (а часом – і авторських зм’якшень). Написані з позицій морального максималізму, добутку В. Симоненко не могли бути надруковані навіть у період “хрущовської відлиги”. Повість “Осуд”, відома в різних варіантах (частина її публікувалося і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко перебував під суворим контролем охоронців режиму.
Після його смерті незавершеним залишився кіносценарій “Банкет небіжчиків”.
Проза В. Симоненко своєрідн і багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, вона заслуговує почесного місця в контексті розвитку епічного мироотображения свого часу. У дитячій, на перший погляд, казці “Цар Плаксій і Лоскотон” розповідається про гарну країну із трагічною назвою “Слезолий”, у якій править цар Плаксій, якому радість приносили тільки людські сльози:
Хто сміявся – вони вистачали И нагайками пинали, Так що в царстві тім скрізь Вистачало плачу й зліз Він приходив щовечора Нехай дощ іде, або сніг До голодної малечі И всім приносив сміх
Як і будь-яка казка, вона завершується перемогою добра над злом. Але незвичайність цього добутку полягає в тім, що казка В. Симоненко “Цар Плаксій і Лоскотон” насправді критикує тоталітарний порядок у державі, а виходить, з огляду на час написання добутку й характер усього Творчості поета, надає право затверджувати, що гарна країна, де ллються сльози – Україна. А оптимістичний фінал казки дає надію, що колись і ця країна також стане щасливої
Основні добутки: казки “Цар Плаксій і Лоскотон”, “Казка про Обманювала”, “Подорож у Країну Навпаки”, збірники поэзий “Тиша й грім”, “Земне тяжіння”, “Лебедие материнства”, збірник оповідань і новел “Вино із троянд”.