Уся Комарівка зовсім потонула в садках. Кругом села піднімаються спадисті гори на три боки. Гори вкриті садками, а там, вище, садки сходяться із старим дубовим лісом.
У Комарівці, як і в інших невеликих селах того краю, люди дуже схожі одні на других: і чоловіки, і жінки однакові на зріст, високі, рівні станом. Усі люди гарні, чорняві, з темними очима. Усі хати в Комарівці чималі, чисті, зі світлицями.
Народ не бідний, навіть заможний.
У кінці села, в самій глибині яру, стоїть хата Прокопа Паляника. Хата ховається в густому садку, де старі
Раз, після Великодня, чудового весняного ранку, вся Паляникова сім’я висипала з хати надвір. Паляник порався в дворі коло воза, його жінка, Одарка, теж вийшла з хати. Найстарша Паляникова дочка, Василина, обмітала коло порога сміття. Недалеко від них, на призьбі, сиділо рядом восьмеро дітей, дрібних та малих. (За І. Нечуєм-Левицьким)
Весняні квіти
Десь у середині зими, у кінці січня – на початку лютого, пробуджуються ранні квіти. Мати-й-мачуха почне розвиватися вже в лютому. Ще повно снігу, а вона тягнеться вгору. За нею пробуджуються
Деякі з ранньоквітучих рослин, наприклад копитень європейський, стебла мокриці, кущики вовчого лика, брусниці, і взимку залишаються зеленими.
Наприкінці зими, у лютому – березні, висіє насіння ялина. І ось уже всюди: на засніжених галявинах, по безкраїх просторах – золота заметіль ялинових насі-нин-летючок. Під час відлиг в останні зимові дні скидають свої лусочки-ковпачки бруньки верби. Ще задовго до справжнього тепла вздовж берегів річок красуються вони своїми видовженими сріблястими “котиками”. Милують око і квіти морозника.
Звуть його ще сніжною трояндою за те, що квітне взимку. Морозники помітні всюди, особливо на тлі минулорічного опалого листя. (За А. Волковою)
Вітряки
За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрідка опускало вниз, під краї неба, імлаві просвітки. І тоді земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринів золотий півсон передосіннього степу. Здалеку, наче по блакитній воді, пропливав приломлении до плуга орач, а за ним, біля самого неба, вітряки намотували на свої крила бабине літо і час…
Я і досі завжди з хвилюванням входжу в передосінню золотисту втому полів, я і досі не можу спокійно дивитися на останні, сизі від негоди вітряки – добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі.
Відколи пам’ятаю себе, я люблю вітряки, люблю посвист їхніх крил, гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно. Вітряки навіть входять у мої сни, оживають у них, як люди, і говорять, як. дюди.
Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної репаної землі, а крилами жадай неба… (За М. Стельмахом)
(2 votes, average: 3.00 out of 5)