Вона висока, струнка, із гладенько причесаним волоссям, у строгому темному костюмі й туфлях на високих каблуках. У неї тихий голос. Вона рідко посміхається.
Але вже якщо посміхається, то по-справжньому, щиро, від цієї посмішки теплішає на душі. І вона любить нас.
Вона – це наша Ірина Олександрівна, а ми – це її клас, “її” діти.
Учителька справляє враження бізнес-леді, але вона не любить командувати і розпоряджатися. Ірина Олександрівна носить окуляри в красивій оправі, а за ними – втомлені очі. У неї є родина, а вона до пізнього
Чому? Чому Ірина Олександрівна так віддана школі? Чому заради нас жертвує часом, який могла б присвятити своїй родині?
Я не знаю. У ній є щось таке… Щось незвичайне…
Напевно, те, що відрізняє Вчителів із великої букви від усіх інших. І з цим треба народитися.
Звичайно, ми не ангели. Але Ірина Олександрівна рідко підвищує на нас голос. Чи пояснює вона нову тему з російської мови, чи пропонує піти до театру або робить докір комусь – вона завжди говорить спокійно.
Коли потрібно – переконливо, коли потрібно – суворо і дуже рідко – ласкаво. Ми б не поважали її так, якби вчителька кричала, зривала на нас свою злість. Але вона ніколи такого не зробить.
Саме тому, що вона — Учитель. Ірина Олександрівна терпляча. Вона вчить, а не повчає.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)