Любов і ненависть – мов близнюки у характері Дмитра Павличка. Такий він і в поезії. Трибун, що кидає прокляття на голови ворогів: “Великих днів незрячі свідки, кому потрібні ви, кому?” – і поряд: “Ріка крізь гори мусить повернути, щоб на Вкраїні закінчити путь”. І винувате зізнання дружині: “Ти досі без моєї похвали обходилась, моя ясна любове”.
Д. Павличко прийшов в українську літературну на початку 50-х років і довго був чи не єдиним серед молодих, хто створював нові поетичні форми. Літературна мода мінялася. Павличко, сприймаючи
Уміння відчувати свій час – це найщедріший дар для поета. Із велелюдних письменницьких потоків усіх часів до нас дійшли і залишилися жити тільки ті творці, які осмислили свою епоху і поставили на читацький суд
Проблеми, що хвилювали їх сучасників. Не скривдила доля Дмитра Павличка – наділила його слухом великого поета.
Так і ти, поете, слухай
Голоси життя людського.
У збірці “Любов і ненависть”
З роками талант поета мужніє, глибшає. Як плід інтенсивного поетичного мислення народжується наскрізь філософська книга “Сонети”, де оглянуто чи не все духовне багатство, якими живе сьогоднішня людина.
Працьовитість – одна з головних рис характеру Дмитра Павличка. Він – поет високого лету. Та хоч як би високо він піднявся, а відчуття рідного фунту не втратить ніколи ї не перестане бути учнем. І не назове лжу правдою, не втратить здатність відчувати поклик свого часу.
Бо в цьому запорука його високого і тривалого лету.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)