На початку серпня, коли в Ковбиші, велике село по обидва боки вузенької річки в очереті та верболозах, з’їжджаються до батьків усі колишні ковбишівці, що отам по війні подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного, коли по дворах тільки й чути: “Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?”, а батько, намагаючись у всьому догодити дітям, одказує: “Та как? Отако грядками і йди. А там – низом. Хіба ти забув?”; або: “Мамо, як у вас нащот стірального порошка? Нєт?
Дак я пришлю по приїзду” і т. п.- на початку
– Таж викапаний татусь! – щасливо цокотіла Дзякунка,
Обціловуючи внука.- Дивися, Никифоре, і ніздрічки таки, як у
Павлуші малим були, й гузенце важкеньке…- Вона також була руда,
Син
Навтішавшись Борьком, заходилася цілувати невістку та дякувати їй,
Що отак догодила, що такого онука гарного “привела”.
Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як багато інших колишніх ковбишівців, а власним “Москвичем” тютюнового кольору. “Москвич” був новий, і все в нього блищало: фарба, скло, нікельовані буфери, циферблати на приладах… Сидіння було заслано двома вовняними килимами, а заднє та бокові стекла завішено репсовими фіранками. Все те Павло придбав заздалегідь, ще тоді, як для машини його майбутньої тільки-но одливалися десь на заводах перші деталі.
Через “Москвича” Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за тридцять. Спершу думав: брати дружину на сто п’ятдесят карбованців у місяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Коли ж дали йому за стаж та мовчазну працьовитість кімнату в новому будинку й перевели зі слюсарів у майстри, розмірковував так: наскладаю грошей на машину і все, що до неї треба – килими, фіранки, брезент і металеві каністри під бензин та мастило, тоді вже й жінку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машини вже не купиш, ляснуть гроші на меблі, одяг то всякі дрібниці, що придумаються жінці, бо жінки всі такі.
Навіть у відпустку до батьків не їздив три останніх роки. Адже, щоб їхати, крути не крути, а півтори-дві сотні викинеш: дорога, гостинці, новий костюм… Не заявишся ж у приношеному!
То брав відпускні, клав на книжку і знову працював.
Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією – і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно.
“Москвича” у двір батькові одразу не завів, а лишив коло воріт, тільки стекла позапинав брезентовими фартушками, спеціально для цього її пошитими, та колеса понакривав обрізками, що зосталися од тих фартушків, аби не пеклися на сонці,
– Ти, Павле, отуди під грушу поставив би його, в холодок,- радив старий Дзякун і любовно та обережно обторкував “Москвича” долонею.
– Нічого, хай тут постоїть, щоб під рукою був,- поважно одказав Павло.
Батько зрозумів його й замовк, тільки прикахикував значно та погладжував великим пальцем вуса, то лівий, то правий, та усміхався тонко: правильно, хай люди бачать, через вигін з усіх боків видно.
Доки в хаті варилося й смажилося, чоловіки час від часу виходили з двору до машини, походжали навколо неї повільно і врочисто, або й так собі стояли, як два лелеки біля гнізда з лелеченятами.
– Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? – питався сина Никифор.
– Уся зміна. Двадцять сім чоловік.
– О-о! – підкидаючи брови вгору, казав Дзякун.- Багатенько. Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди – це таке: не догодиш – з’їдять.
– Про це будьте ввєрені. Я ще в полковій школі навчився з ними, як був помкомвзводом по стройовій підготовці. Теж тридцять душ було. І всі слухали…
У мене так: робиш – роби. А не послухав раз, удруге – подавай заяву. Або на такі наряди посаджу, що в получку тільки розпишеться.
– А то ж як! – охоче погодився з сином Никифор.- Робиш – роби. А ні – то дивись…
І засміявся дрібненько.
Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками (Павло привіз такий самий капелюх і старому) проходили люди, здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад їхніми головами на річку: “С-с-тє!”
Дехто й зупинявся, вітав гостя з приїздом, Никифора з гостями, розпитував, де та ким Павло працює, які гроші заробляє тощо, а на приослідок обходив машину, зазирав до кабіни крізь щілини між фіранками й цікавився, скільки “це добро” коштує.
– Ану ж, Павлушо, скажи! – торкаючи вуса великим пальцем та
Веселіючи очима, воркотав Никифор і напружувався весь, аж старечі
Його м’язи твердішали, а під ложечкою лоскотало.
– Всі гроші,- з холодною посмішкою, що й не схожа була на
Посмішку, казав Павло і дивився своїми малорухомими риб’ячими
Очима поверх цікавого дядька.
Зодягнений він був у новісінький костюм приблизно такого ж кольору, як і “Москвич”, взутий у новісінькі жовті черевики на товстій підошві, а тугу, в рудих латочках шию міцно стискав комір нейлонової сорочки без краватки: Павло не любив краваток. Коли він говорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових своїх черевиків, причому розпірка на піджаці ззаду то сходилася, то розходилася.
Тим часом у хаті не вгавала балачка.
– Павлушу на роботі цінують,- розказувала Рита, підмітаючи
Долівку мокрим віником.- Премія щомісяця йде, дві грамоти
Одержав…
– Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, як треба, і старшого
Послухає,- озвалася од печі Дзякунка.- Ізмалечку такий.
– В квартирі в нас,- вела далі Рита,- все є: гарнітур
Житомирський, холодильник “Донбас”, телевізор “Огонек”, стіральна
Машина “Ністра”, пилосос… “Буран”, правда, бо “Ракети” саме в
Магазинах не було. Грошей вистачає й на щодень, і на книжку
Павлуша в зарплату кладе щомісяця. А буває, в суботу й неділю
Проскоче в Ростов чи Ворошиловград – все одно ж робити нічого, то,
Дивись, десятку-дві підробив. Треба ж машину окупити. Та й на
Бензин…
– А чого ж,- раділа Дзякунка.- І людям услуже, й копійку
Заробить. Воно так: копійка до копійки – та вже й руб! Їж, Борисику,
Їж, мій ласунчику, гам,- ніжно сокотіла до онука, що стояв біля лави,
Брав жменею крижалки смаженої картоплі, розкладені рядочком по
Газеті, аби швидше холонули, і мовчки, зосереджено спроваджував у
Рот. Коли рядочок кінчався, Борько обертався до баби, наставивши
На неї малорухомі батькові очі, й казав:
– Се копи.
Дзякунка вихоплювала зі сковороди, що шкварчала на жаровні під
Челюстями, підрум’янені кружальця і, перекидаючи з долоні на долоню, біжка несла онукові.
– Зараз не можна гамочки, моя крихто,- розкладала картоплю в
Рядочок і студила на неї.- Жижа! А як вичахне, тоді гам.
І питалася в невістки:
– Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у
Вас там церква поблизу?
– Ніде не хрестили,- одказала Рита.- Кумів назвали, так,
Шуткома – Павлушиного начальника цеху і його жінку, а не хрестили.
Дзякунка аж у поли вдарила.
– О бо-оже, то це він у вас так нехрещений і живе?
– Так і живе,- зніяковіла Рита.- А що ж тут такого?
– Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не цуценя ж, а людина. Ні, ні.
Завтра дасть Бог неділю, подамося в Опішне або Покрівське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно…
– Та я й не проти,- повагавшись, мовила Рита.- Тільки Павлуші не кажіть, того що йому не можна…
– Ну, як не можна, то й не можна,- перейшла на шепіт
Дзякунка.- Антобузом з’їздимо, не яка далечінь. Ми швиденько. А
Скажемо – на базар.
…Обідали довго й з горілкою: Павло вніс із багажника старанно закутушкану пляшку “Російської”, сам розлив усім порівну, сам і тост виголосив:
– Ну, за встрєчу. За знайомство з невісткою та онуком.
– І щоб усе було харашо,- вставила Дзякунка.
– Всьо в наших руках,- сказав Павло.
– Як умієш жить, то все харашо й буде,- багатозначно вирік Дзякун.
– За здоров’я наших батьків,- і моїх, і твоїх, Павлушо,- сказала Рита і почаркувалася з свекром та свекрухою.
Випили і взялися до їжі: смаженої картоплі з малосольними огірками, холодного курячого борщу на вершкові та жовтках, пухких пирогів з усякою начинкою та сметани. Тільки Борько вже не їв, а мовчки ліз дідові на коліна, торкав його за вуса й зосереджено сопів. Дзякун розчулився, легенько надавив недавно вставленими зубами рожевий онуковий палець, а невістці сказав повчально:
– Тепер, дочко, твої батьки – і Павлушині батьки, а Павлушині – і твої.
– Так оце кортить сватів побачити, хоч одним оком,- медовим голоском мовила Дзякунка. Вона вже й сп’яніла, і ледь не обмовилася була про завтрашні хрестини, та вчасно схаменулася.- А тут же й недалеко. Скільки, старий, од нас до Шишак?
– Навпростець верстов сімдесят буде,- прикинув Никифор.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)