Любові Всевишній присвячується Герой-оповідач виходить з-поза клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачить, – хату Карпа Яркового. Перед нею рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни. На ганку стоїть Марфа Яркова і проводжає юнака очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся.
Колись її коси сяяли золотом проти сонця, тепер не сяють.
Хлопець підходить ближче й чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами й проводжає
Дома хлопець цілує матір, розповідає куці студентські новини й питає, чому це тітка Марфа так на нього дивиться.
Мати зітхає й говорить, що тітка любила його тата, а він на нього дуже схожий.
Марфа (тоді її за маленький зріст звали “маленькою Марфою”) серцем чула, коли від тата надходив лист. Вона відчувала його здалеку, прямовувала до пошти, чекала, втікши з поля від косаря. Коли виходив однорукий поштар дядько Левко, Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі, чи є від Мишка писемце. Поштар говорив, що немає, вона не вірила.
Марфа просила дати їй листа хоч у руках потримати. Поштар відмовлявся, бо це заборонено, потім усе ж віддавав та наказував, щоб нікому не казала, бо його з роботи виженуть.
Дівчина хапає листа, притискає до грудей, цілує і довго з ним мліє. Потім віддає, дістає дядькові карбованця, щоб випив за здоров’я Мишка, й птахою мчить на роботу, а вітер ніяк не висушить сльози в її очах.
Хлопець питає у матері, хто їй про це розказав – чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила й чула, бо тікала з роботи слідом за Марфою, яка вгадувала, коли буде лист від тата. Сип запитав:
“- І ви на неї сердилися?
– У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе”.
Мишкові було тридцять три роки, а Марфі – дев’ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто. Тато ж героя-оповідача якось і не старів. “Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі.
Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне”.
А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки сумно голубили.
Карпо і Марфа ходили до них на посиденьки. Розмовляли, співали втрьох. А Карпо в цей час то у вуса дмухав, то галушки наминав, тільки сопів. Товстопикий був, товстоногий і рудий. Марфа проти нього – як перепілочка.
Гляне, бувало, як її чоловік над галушками сопе – і сльози в очах. Гляне на тата, а той затулить долонею надбрів’я і співає. Софія говорить йому, щоб хоч раз на Марфу глянув, бо вона так до нього й світиться.
А Михайло відповідав: “Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться”.
Останній лист від тата
Батько писав, що глянув якось на себе в уламок дзеркальця – увесь сивий. Думав, що іній. Часто сниться йому робота – наче робить вікна, двері, столи. І тепер вирізає хлопцям на дозвіллі ложки. А цю ніч снилася йому його сосна, річки синє крило.-Далі просить, щоб дружина не судила його гірко, бо відчуває, що десь витає біля нього нещасна Марфина душа. То ж хай Соня піде й скаже Марфі, що послав він їй три зозулі з поклоном, як казав сліпий бандурист на Зіньківському ярмарку.
От тільки не знає, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. “Сибір несходиму” було нерішуче закреслено густим чорнилом, а потім написано знову. І хай Соня попросить Марфу, щоб покликала та свою душу назад, і тоді хоч на хвильку прийде забуття. Закінчувався лист таким: “Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму… “
Давно все це минуло, а герой-оповідач і досі думає, як вони відчували одне одного – Марфа і тато. А ще міркує – чому не одружилися, коли отак одне одного чули? У відповідь шумить велика “татова сосна”: “Тоді б не було тебе… “
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Вічна тема “любовного трикутника” у Гр. Тютюнника інтерпретується по-новому. Образ любові тут – як втілення високої християнської цінності, яка підносить людину над буденністю, очищає її душу.
Ніхто з героїв твору не поборов свого страждання, не втішив душевного болю. І читач разом із автором доходить висновку: любов людині дається якоюсь вищою силою, незалежно від її волі, бажання, моралі. Тому має право на існування, не може осуджуватися. Кохання у творі оточене неземним ореолом, далеким від звичного, побутового розуміння. І це підкреслюється епіграфом: “Любові Всевишній присвячується”.
Незвичайна і композиція твору – відбувається зміщення часових площин, а лист є “новелою в новелі”. Усі ці чинники роблять твір художньо довершеним, перлиною української новелістики.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)