Поет бачить порятунок у поверненні додому, тільки на природі, у неосяжних рідних полях може знайти він щиросердечна рівновага, заспокоєність. Але й село тепер сколихнулося, прийшли кардинальні зміни, і Єсенін допитливо вдивляється в обличчя земляків, вслухується в них нехитрі мовлення
От бачу я:
Недільні селяни
У волості, як у церкву, зібралися
Корявими, немитими мовленнями
Вони свою обсуживают жисъ.
Кульгавий червоноармієць із ликом сонним, У спогадах морщиня чоло, Розповідає важливо про Будьонного, Про те, як червоні
До болю знайомі місця, але й вони міняються, нехай не так швидко, як би хотілося, але хода часу не зупинити. Поет лякається й одночасно привітає прийдешні зміни. Ця дійсність стає основною рисою зрілої поезії Єсеніна
Досить гнити й ноять,
И славити зльотом гнуся,
Уж змила, стерла дьоготь
Русь. Ъ, ЩоВстала,
Уж повела крилами
Її німе кріплення!
З іншими іменами
Встає інший степ
Життя триває, незважаючи на всі втрати, кров і нещастя. Часом поет жахається тієї данини, що доводиться платити народу, але ніщо не з’являється саме. Будь-який прогрес має ціну крові. Дуже поэтично
Я людина не новий!
Що приховувати
Залишився в минулому я однієї ногою,
Стремясъ наздогнати сталеву рать,
Сковзаю й падаю другою.
Яслушаю.
Я в пам’яті дивлюся,
Про що селянська судачить оголи:
З радянською владою жити нам по нутрю…
Тепер би ситцю…
Так цвяхів небагато…
Заслуга Єсеніна в тім, що він намагається зрозуміти навколишні зміни, примиритися з новою дійсністю. Якщо ця жись улаштовує народ, то поет постарається зрозуміти й прийняти нову даність
Він щасливий, що
…Уник паденья скручи.
Тепер у Радянській стороні
Я самий лютий попутник
Він співає про Росію, про любов, пройшли сумніви й тяжкі роздуми. Поет у гущавині подій і повний творчих планів. Відправившись на Кавказ, Єсенін потрапив у незвичайний поетичний мир. Всі тут мило серцю.
Дуже легко працюється, хочеться здійснити многое.
Любов моя! прости, прости
Ніщо не обійшов я мимо.
Але мені миліше на шляху
Що для мене неповторно.
Неповторні ти і я
Помремо за нас прийдуть інші
Але це все-таки не такі
Уж я не твій, ти не моя
Поет мріє осягнути увесь світ, а сам розуміє, що життя його тлінне, якось по-особливому почуває чи наближення те зрілості, чи те кінця. Своє почуття в Єсеніна до осені в ній ще яскравість фарб, буйство кольорів, і повіддя почуттів, але
Уже близький кінець невідворотний зима
Не жаль мені років, розтрачених дарма,
Не жаль душі бузкову цветь.
У саду горить багаття горобини червоної
Але нікого не може він зігрітися
Не обгорять горобинові кисті,
Від жовтизни не пропаде трава,
Як дерево роняє тихо листи,
Так я роняю смутні слова
Поет відчуває себе частиною світобудови. Благословляє свій прихід на землю, але розуміє й закономірність відходу. Всі ми, всі ми в цьому світі тлінні.
Тихо ллється із кленів листів мідь…
Будь же ти вовек благословенне,
Що довелося процвестъ і вмерти
У класичній російській літературі поезія Єсеніна не загубилася, а знайшла свій голос і належне їй місце
(1 votes, average: 5.00 out of 5)