Микола Куліш – одна з найтрагічніших постатей в історії української літератури доби розстріляного Відродження. У його творчому доробку порушуються питання одвічні, загальнолюдські. Ставлення до рідної мови – ознака духовного здоров’я нації, одна з граней самовизначення та утвердження особистості в суспільстві.
Антоніна Куліш відзначала у спогадах: “Микола безнастанно працював над мовою. Знав її досконало, як небагато його сучасників. Особливо він захоплювався мовою, пишучи “Мину Мазайла” (почав писати цю п’єсу, шукаючи
Мокій, звертаючись до Улі, говорить: – “Бринить” має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає – він високо, ледве видко – бринить…
Можна сказати – аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Або кажуть
Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна – бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню…
Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
Подана репліка – яскравий приклад комічного спостереження за словом. І навіть Уля, яка спочатку мала на меті закохати в себе Мокія, щоб відтягти його від надмірного захоплення “укрмовою”, захоплюється нею і стає на захист українського слова.
Але слід підкреслити й негативне ставлення драматурга до так званої “українізації”, вірніше, “українізації по-більшовицькому”. Головний герой п’єси Мина Мазайло говорить, що його серце “перед-чува, що нічого з українізації не вийде, це факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою,- це вам другий факт…” Чому герой робить такий висновок? На це питання відповідь дають персонажі комедії, що є представниками різних поглядів на насильницьке прищеплення любові до рідної мови.
Дядько Тарас, щирий націоналіст, занепокоєний тим, що українізація – це спосіб виявити національно свідомих, щоб їх потім знищити. Цей висновок герой робить з вершин історичного досвіду українського народу. Далекоглядність драматурга підтверджується подальшим ходом сталінських репресій серед українського населення в 30-х роках XX ст.
Тьотя Мотя з її шовіністською позицією стає перешкодою у спробі Мокія захистити свою ідею. На її думку, українізація – “це туман, чорний туман, і все це минеться”. Героїня впевнена, що русифікаторська політика заполонить єство українців. І яскравим прикладом зради віковим традиціям, культурі народу є образ головного героя комедії Мини Мазайла, який намагається змінити навіть прізвище на російський манер. Але розв’язка драми незвичайна: Мину звільняють з роботи за “систематичний опір українізації”. Начебто українська ідея одержала перемогу.
Але чомусь гірко стає від такого фіналу, від усвідомлення того, що “справедливість” встановлена чиновницькою рукою, а не усвідомленням Мазайлом необхідності утвердження національної гідності.
Отже, драматург рішуче засудив штучність існування людини в суспільстві, її спроби щось змінити, нав’язати свої погляди. І водночас М. Куліш залишився вірним національній ідеї. Офіційна критика того часу відзначала: “Куліш дуже талановитий драматург, та не нам віддає свій талант і не для нас пише свої п’єси, які просякнуті українським духом”. Це відзначали сучасники.
Цим захоплені ми у складний час самовизначення.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)