Ще одна зірка зірвалася, прокотилася над обрієм, зачепивши своїм довгим хвостом верхівки дерев і упала в безвість. А скільки їх на небі, маленьких і великих. Спробуй-но, порахуй…
Небо стоїть над землею бездонне і чисте, всіяне яскравими діамантовими зорями. Вони розлітаються яскравими бризками, спалахують, наче вогники, приваблюють до себе. Чорноока красуня-ніч гасить у вікнах вогні, заглядає у темні шибки, чи всі сплять… Маленькій Наталочці аж ніяк не спиться. Бабуся ніяк не може її приспати: – Бабусю, розкажіть мені казочку про зірочку.
Ось
Було це дуже давно. Жила в одному селі дівчина. З личка дуже красива, а жилось їй бідно. Багато хлопців на неї задивлялись, а вона любила тільки одного. Та бідний був хлопець.
Пішов він на заробітки і довго не повертався. Зажурилася дівчина. Вийде ввечері, коли зійде місяць, заквітчається червоною калиною, як при милому, і йде на берег
Немає милого… Прохала ясного місяця, щоб освітив милому ту стежечку, яка приведе його до неї. Та він все не йшов. А одного разу їй здалося, що кличе її до себе. Зраділа дівчина, розпростерла руки, наче крила, і ступила назустріч йому з кручі.
Міцний, буйний вітер підхопив її і поніс далеко в небо, аж до місяця. Та не знайшла й там вона свого милого. Так вона і стала зіркою. Велике кохання зробило її найкращою, найяскравішою серед усіх зірок.
Сходить вона найпершою, разом з місяцем, і завжди, кожної пори року, біля нього. Назвали її люди вечірньою, або дівич-зорею. Сходить вона ранесенько, вмиється росою-сльозою та й задивиться на якусь дівчину, що чекає милого…”
А Наталочка давно вже спить, заколисана бабусиною казкою. І сниться їй, що та найкраща зірка кличе її до себе, усміхається їй, простягає до неї свої прозорі руки.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)