У ній народжується краса, гармонія, лад, єдність. Любов – радість, любов – джерело натхнення. Споконвічна тайна людського буття. І щасливий той, хто спізнав у своєму житті силу цього дивного почуття. Від Ярославни, від “Слова о полку Ігоревім” через Народний епос, поезію середніх віків і класику вічна тема любові прийшла до нас. Серця під впливом божественного почуття несуть дар життя і поезії…
Петрарка, Шекспір, Шевченко, Пушкін, Франко, Леся Українка, Сосюра, Павличко, Ліна Костенко…
Людина, серце якої не плакало від солодкої
Це любов водить сонце і світила, цс вона є володаркою усього досконалого, “любов душ. – це лад, це ум природи”, – стверджують поети світової
Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни, –
З трепетом і ніжністю звертається Ліна Костенко до цього всеперемагаючого почуття. В любові є такі падіння-піднесення в “нерозшифрованої муки невідворотну німоту”, що це проймає все людське єство і може залишити зарубку таку, що ще довго потім “сахається розгублена душа, почувши раптом тихі кроки щастя”. Великі печаль серця, що, здається, увібрано всі смутки молоди ровесників різних часів і народів, промовляє до нас і сьогодні пристрасними словами Василя Симоненка:
Дні і ночі думать про тебе, Виглядати тебе щомить – Лиш для цього, їй-богу, треба, Тричі треба на світі жить!
Любов приносить щастя, любов приносить розпач, страждання. Цим почуттям керувати неможливо. Бо так вже створено світ, що не завжди виникає взаємність у коханні. І тоді здається, що найстрашнішої кари, муки та сліз не треба. Василь Симоненко писав:
Ні, я б не став тебе вогнем палити, З тобою б розквитався без жалю: Я б побажав тобі когось отак любити, Як я тебе люблю.
Силу, велич диво Любові виміряти не в змозі ніхто. Це вона робить будні святами, світ стає сонячним, гарним, це вона запалює серця людські чарівним вогнем. Земля зацвітає не лише весною, і білим цвітом стає “перший сніг”, і душа стає “на повен зріст”, “коли люблю, коли сміюся, коли зітхаю в падолист”, – зізнається Г. Чубач в одній з поезій.
Любов перемагає все. Безсилими стають перед нею ненависть, зло, хвороби. Любов рятує від усіх бід і незгод. І щасливий той, кому доля подарувала цю красу, цю велич, цю силу. І, дякуючи Богові за те, що нагородив мене цими неоціненим скарбе”і, звертаюся до своєї любові:
Спасибі скажу долі, що ти є, Бо ж я могла. Тебе і не зустріти. Нехай мені святе ім’я Твоє Допомагає і в сльоту горіти.
Народе мій, до тебе я ще верну… (В. Стус)
(2 votes, average: 2.50 out of 5)