Я хочу розповісти вам про повість у новелах И. Падеріна “Не йдучи від себе”. Голос розбудженої, збудженої пам’яті письменника-фронтовика звучить тут наполегливо й сольно, часом сумно, що точно пробивається звідкись здалеку звук тривожного дзвона. Мудрість і мужність покоління, що вступило в смугу очікування неминучого, жадали від художника, – чия доля була обпалена війною, виконання обов’язку повідати про життя й про себе, оглянути поглядом навколишніх, оглянутися назад, вдивитися в далечінь. Письменник, по-моєму, чуйно почув
Не перекроюючи й не спрощуючи минуле на свій лад і смак, не вганяючи в мертві Думи живу сучасність, автор повести розкриває нам духовний зміст життя свого покоління. И. Падерін показує натхненний образ людини із чистою совістю й високим внутрішнім достоїнством, зображуючи даровану йому долю – чесну й пряму, а характер – глибокий, сильний і прекрасний
На частку Сергєєва, головного героя падеринских новел, випало щастя витримати всі випробування в роки війни. Однак чи гідна людина свого щастя сьогодні, зараз, через багато років після відгримілих залпів? От питання, якої письменник перевіряє
Читаючи повість, розумієш, що її автор зберігає в собі моральні ідеали й віру у високе призначення людини, зберігає совісне почуття провини й перед тими, хто не дожив, і за ті, хто дожив, але відступив від самого себе, хто зрадив пам’ять пр самому себе
Як трапилося таке, що й полковник Авланов, і колишній лікар медсанбату дивізії, і генеральний директор комбінату, у минулому бойовий генерал, змогли зрадити колишнього розвідника, героя війни не тільки в Сталінграді, а вже в мирні дні? Чим пояснити настільки дивна й страшна луна війни? Що ними рухає?
Горькі, серйозні роздуми над цими питаннями знову повертають И. Падеріна до фронтових буднів і до днів отроцтва, юності, часу тривожного щастя, коли відбувалося становлення характерів і доль людей його покоління. Тоді прояв боягузтва, відступ від правди стратилося совістю й жорстоким нещадним презирством до себе. Бій – ціною в життя, коли героїзм – норма, а Війна – робота.
Побут, який ціна – совість, забуття якої та ж смерть. Війна – вона минуща, не її заради живе людина на землі. И. Падерін переконано проводить думку про те, що немає на світі більше високого покликання, чим бути творцем. Саме творення ввічнює в людях пам’ять про загиблим; пам’ять, як потреба дихати, мислити й рухатися
Ця книга актуальна в наші дні. Зараз самий час розібратися в тім житті, що прожило покоління, що йде. Для мене ця повість цікава навіть не стільки життєвими підсумками її героя, скільки художнім виявленням духовного становлення особистості, що постигали премудрості нової дійсності
(1 votes, average: 5.00 out of 5)