Сатиричні повісті М. Булгакова займають особливе місце як у його творчості, так і у всій російській літературі. Якби вони були широко надруковані та оцінені у свій час, то, можливо, змогли б послужити застереженням від багатьох помилок – але, на жаль, саме тому їм і призначена була така нелегка доля. Дія в повісті “Фатальні яйця”, написаної в 1924 році, відбувається в недалекому майбутньому.
Сита і безтурботна Москва “світилася, вогні танцювали, гаснули і спалахували”. Учений Персиків, “фахівець із голих гадів”, відкриває
На жаль, при проведенні експерименту замість мирних і настільки корисних курей розмножуються і виростають усім на жах усякі гади – змії, крокодили та інші небезпечні для життя звірі. І рятує від них не Червона Армія, а чудо – 18-градусний мороз серед серпня.
Повість була написана так легко, з таким блискучим гумором, що до критики не відразу дійшла паралель із головним червоним експериментом, проведеним у країні: теж хотіли, як краще, а розмножувалися і прибирали
“Зла сатира”, “відверте знущання”, “пряма ворожість” – так зрештою оцінила критика повість. Надалі влада врахувала свої помилки – наступна повість Булгакова, “Собаче серце”, написана в 1925 році, побачила світ тільки в 1987. Тема та ж – непродуманий експеримент і його результати.
Нещасна бродяча собачка, вічно голодна і принижена, раптом перетворюється в людину – але вона не кидається щось освоювати, наприклад, людську культуру, не хочеться їй, отримавши права людини – паспорт і прописку – створити що-небудь корисне для людства, навіть елементарної подяки до благодійників своїх вона не відчуває, ні до професора Преображенського за сите і пристойне існування й за спроби якось облагородити, ні до духовного наставника Швондера, що настільки завзято відстоює права “пригнобленого” створення.
Ну не вірив Булгаков, що проголошення яких-небудь ідей, навіть самих гарних, разом із читанням Маркса, зробить із алкоголіків і ледарів, розбещених неробством, пристойних людей – не говорячи вже про ідеальну людину майбутнього, “свідомого будівельника соціалізму”. Генетика генетикою, але хто знає, без втручання Швондера, може, і вдалося б Преображенському тримати Шарікова в рамках гарної поведінки і порядності. Поступово – але не дуже швидко – дивишся, і Шаріков на людину став би походити, злегка. Якщо б знав своє місце.
Так Швондер подбав, щоб “освітити” щодо прав. І вийшло щось дике і безглузде. Нахабне, агресивне, у той же час боягузливе до втрати всякого міркування, позбавлене найменших ознак добрих почуттів, жадібне, безнадійно тупе – але при цьому хитре. До того ж з непомірною тягою до спиртного.
У повісті все кінчається добре. Ну, розбив купу всякого, ну, влаштував невелику повінь, порвав, зрозуміло, гарненько нерви, зірвав кілька прийомів, секретарку шантажував звільненням з роботи… Вчасно спохватилися – і перетворили мерзенну недороблену людину назад у чарівного пса, вдячного й усім задоволеного. Котам, щоправда, не пощастило.
У житті все було складніше.
У повісті багато милої життєвої мудрості. Коли вся країна була загіпнотизована гарними словами й у розрусі марила про побудову чогось небувало великого, якимось дисонансом звучали слова професора Преображенського про те, що розруха – це коли співають хором замість того, щоб виконувати свої обов’язки – чи лагодити труби, чи оперувати. Розруха – коли говорять про революції й крадуть калоші. Є справа, і є балаканина, є “розруха в головах”, від якої всі лиха. Повість Булгакова дійшла до нас після шістдесятирічного експерименту, проведеного із країною.
Ми бачимо, як він був прав – ще на самому початку. І як жаль, що прочитали ми ці книги так пізно!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)