Вірування українців
Науковці складають історію України, користуються інформацією з різних джерел: літописи, дослідження археологів, свідоцтва давніх мандрівників і торговців… І виходить, що з часів Володимира Великого ця історія, наче коралі й дукати на нитку, нанизує події на проблему офіційної релігії. Першим за ту нитку взявся князь Володимир: у пошуках ідеологічної основи майбутньої держави він встановив пріоритет загальнослов’янських богів перед душами предків. Яке ж намисто сплелося за тисячу років?
Другою перлиною стало
За віру. За законом. За радянських часів до цієї недружної сім’ї приєдналися ще дві претендентки на Божу Любов – Українська Автокефальна Православна Церква та Жива Церква.
За словами Булгакова, святі отці з канонічної Православної Церкви ненавиділи колег з Української та Живої церков, “українці” ненавиділи “живих” та “москалів”, а “живі” відповідали взаємністю. Втім, офіційною релігією було проголошено атеїзм – і життя не стало нікому. Тільки згодом, зціпивши зуби й підсміюючись, дозволили животіти “під гласним надзором” райкомів і обкомів деяким наймасовішим конфесіям, які легко було контролювати.
Усі інші існували у підпіллі, наче перші християни за часів Юліана Відступника.
Після проголошення Україною незалежності деякий час прихильністю власті користувалася новонароджена Українська Православна Церква – Київський Патріархат, але статусу офіційної вона не набула. Зараз у нашій країні офіційно зареєстровано кілька десятків різних конфесій та сект – і традиційних для України, і “мігрантів”. Але ніхто з посадовців не претендує більше на роль Судді і не каже, що усі вони, згідно Конституції, рівні, нічого не зробиш, але деякі – рівніші за інших.
Нитка розірвалась, і може, коралі, перли й дукати тепер триматимуться на іншій основі.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)