Завтра в мене день народження – моє найулюбленіше свято! Я з нетерпінням чекав його цілий рік. Зазвичай мої батьки дарували мені щось цікаве: конструктор, книжку з казками і яскравими малюнками, а одного разу подарували… маскарадний новорічний костюм.
Я на свято Нового року був котом Базиліо! Кумедний я мав вигляд! А як весело було!
Та вже давно я мрію про зовсім інше. Мені дуже хочеться… друга. Ні, товариш у мене є – це Богдан з мого класу. А я мрію про кошеня або цуцика.
Але мама з татом щоразу мені казали: “Ти ще малий. Це
А, може, наступного разу?..
На свій день народження я вирішив найперше виспатися, бо припав він на вихідний. Зазвичай мама мене будила: “Синочку, любий, час вставати! З днем народження!” А сьогодні щось тихо…
Ніхто не заходить до мене. Вже й сонечко високо – зазирнуло у вікно, лоскоче своїм промінням. Та ось щось мене залоскотало, щось м’якеньке доторкнулось до щоки. Я подумав, що то матуся. Розплющив очі…
Перше, що я побачив, – це маленькі сірі оченята, що уважно мене вивчали. Кошеня!
– Мамо!!! –
– Тихіше, ти ж його перелякав. Так, це тобі подарунок. Ти вже достатньо дорослий, і ми з татом вирішили подарувати тобі кота. – Дякую, мамо!
Ви у мене – найкращі батьки.
Я зазирнув під ліжко – кошеня злякано позирало на мене. “Вибач мені, будь ласка, я зараз”, – звернувся я до кошеняти і швидко підхопився. Швиденько вмився, застелив ліжко – адже на мене чекав друг!
– Мамо, а що воно їсть?
– Молочко полюбляє, м’ясце, а підросте – усе їстиме, балувати його не треба.
– Мамо, чому воно не виходить з-під ліжка? Як його звідти виманити?
– Бо ти його налякав. Візьми невеличкий шматочок паперу, зроби бантик, прив’яжи до нього нитку і потягай по підлозі. Папір зашарудить, і кошеня почне гратися з ним, бо подумає, що то миша.
Я так і вчинив. Кошеня весело погналося за моїм бантиком, навіть спіймало, притиснувши лапками.
Нарешті я міг його роздивитися. Воно було незвичайного сірого кольору, майже блакитне, і смугасте, як тигр. Лапки білі, наче у шкарпетках, кінчик хвоста також білий, а ще – біла фудка, наче манишка, і вуса – білі. Гарне!..
Як же його назвати? Думав я, думав і вирішив: Лео. Майже лев. А що?
Кіт Лео!
– Лео, – гукнув я до кошеняти. Воно підвело мордочку і пильно подивилося на мене.
– Мамо, воно відгукнулося! Я назвав його Лео.
– Що ж, нехай буде Лео. Гарне ім’я.
Цікаве в мене життя починається. Адже мені є тепер про кого піклуватися!
(2 votes, average: 2.50 out of 5)