Наша пісня, наша мова не вмре – не загине
Мова – душа народу, вона його цвіт і зав’язь, без неї дерево національного життя в’яне і засихає. Відберіть у народу мову – і він гине як народ, як нація. Згадаймо вірш В. Сосюри “Юнакові”:
О мова рідна! Їй гаряче
Віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе,
й народу нашого нема.
Не може жити країна без мови, як не може жити людина без серця, без душі. Тому й бережуть народи свій неоцінений скарб навіть під будь-яким гнітом. Зберіг свою мову й український народ.
Вперше
І заблищала вона дорогоцінним діамантом серед інших мов світу. Це визнавали навіть майстри літературного слова інших народів. Максим Горький ставив українську мову на друге місце в світі
В. Маяковський був у захваті від синонімічного багатства нашої мови. В російській мові, говорив він, однаково звучить “люблю карошку” і “люблю девушку”, а в українській є прекрасне слово “кохаю”. І ще:
Я немало слів придумав вам
Зважуючи їх,
єдиного хочу лиш,
Щоби стали
віршів
всіх мої слова
Повноцінними,
як слово
“чуєш”.
(В. Маяковський, “Шана Україні”.
Переклад В. С. Колодія)
Українськими піснями захоплювався американський співак Поль Робсон.
Цей список можна продовжити на сотні сторінок.
І коли неукраїнці в такому захопленні від нашої пісні та нашої мови, то як же маємо любити її ми, діти України!
Дуже багато горя зазнала вона, наша мова.
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
Її, як дух степів, гарячу.
(М. Рильський, “Рідна мова”)
Українську мову забороняли різними циркулярами, називали мужицькою… А вона жила! Жила в чарівних піснях Марусі Чурай, в думах Остапа Вересая.
На академічну висоту підняв її колишній кріпак, геній українського народу Тарас Шевченко. Квітла вона в творах мужньої Лесі та незламного Франка. Жила в кожній українській хаті.
Пізніше, за часів тоталітарного режиму, закривали українські школи, штучно підносили престиж російської (бо нею розмовляв бюрократичний апарат влади), всіляко заохочували небажання різних безбатченків її вчити.
У цей час нашим земляком були написані сповнені болю вірші:
Мова моя де в кого не в моді.
І навіть той, хто іншої не зна,
Кожному доводить при нагоді,
Що йому не рідна вже вона.
…
Стерплю, змовчу, бо воно ж не варте
Слів докору. Може й не збагне,
Ні чого цурається, безрідне,
Ні чого зрікається, дурне.
(І. Муратов, “Мова”)
І попри все мова наша продовжувала жити у своєрідних і сильних віршах І. Драча, у глибокій ліриці Л. Костенко, в трагічній поезії В. Стуса. Нарешті вона вирвалася на простір вільного розвитку і дістала статус державної.
Тож не будемо зрікатися рідного слова, і хай звучить повноголосо наша чудова мова, і “чистіша від сльози вона хай буде” (М. Рильський). Ті, що зрікаються рідної мови, втрачають корені, швидко зникають у безвісті.
Не будемо ж такими! Адже ми – діти славної України.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)