Я ще не маю уявлення про те, як буду в майбутньому ставитися до свого дитинства і що воно для мене означатиме на відстані років. Можливо, це тому, що ще не зовсім розлучився з ним, воно ще десь поруч зі мною, блукає десь, зазирає незвіданими казками уві сні, бентежить душу тим, що я дорослішаю, й дитячі казки вже не викликають у мене якогось неймовірного захоплення, як це було в дитинстві. Але вже нині, слухаючи дорослих, у мене виникли певні й дуже чіткі міркування.
Не можна однозначно стверджувати, що до спогадів про дитинство можна повертатися
Але я поважаю цю традицію, мені вона подобається. Навіть уявити не можу, щоб до мами чи тата звернутися на “ти”, це було б нешанобливо. Ввічливе “ви” до незнайомих чи старших людей – це зовсім не те “ви”, із яким звертаєшся до мами чи тата.
Бути причетним до землі, до історії своєї країни – це і є той синівський обов’язок кожної молодої людини. Мені здається, що і тато, і мама у своїх спогадах про дитинство черпають якісь животворні сили для нинішнього життя. Це – живлюще джерело, яке ніколи не пересихає, не замулюється і дає наснагу на подальше життя, аби бути переданим наступному поколінню.
Та, на жаль, ми всі знаємо, що в деяких дітей є такі спогади, до яких повертатися вони не хочуть ні за яких обставин. Бо ці спогади – суцільне знущання. Спогади приниження, нелюбові, бруду.
Це спогади про найбільше горе у своєму житті.
Але як би то не було, дитинство – це точка відліку для майбутнього. Хтось продовжує будувати своє життя, спираючись на предків, а дехто починає із самого початку. Яким би не було дитинство, до нього слід повертатися, щоб зрозуміти, наскільки воно було успішним: або ти чогось досяг, або ж тобі довелося долати труднощі.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)