Моя прабабуся Галина Іванівна живе біля Каспійського моря. її місто і назву має відповідну: Каспійськ. Це Росія, республіка Дагестан. Саме там і проводили ми минуле літо. З одного боку – ведичні Кавказькі гори, з іншого – тепле море. Тут все ніби створено для щасливого, радісного життя.
Місто з’єднало представників різних гірських народів. Люди дружні, доброзичливі, приязні. А ще в місті дивовижна природа.
Влітку у спекотні дні на вулицях розлито аромат розкішних сосен, платанів. Платани займають цілі вулиці. А ще в спеку стоїть
Чим вони цікаві, ми зрозуміли не одразу. Нам здалося дивним, що рано-вранці, коли на пляжі мало людей, перед тим як увійти в воду, кожен кладе на свої речі важке каміння, і роблять люди це навіть тоді, коли абсолютно немає вітру. Ми ж безтурботно залишали свої речі на килимку і одного разу поплатилися за свою безпечність.
Був ранок, коли над морем тільки-но з’явилася оранжева, наче апельсин, куля сонця. Після
Він був одним із тих небагатьох мешканців, диких, нікому не потрібних, що почували себе господарями тутешніх місць. Здавалося, чого хвилюватися: як підійшов пес, так і відійде. Та ба! Він несподівано схопив у зуби мою кросівку і разом із нею кинувся кам’янистим насипом, який захищає пляж від руйнівних хвиль, угору.
Ми негайно вибігли з води і помчал за псом. Але він, не звертаючи уваги на наші погрозливі крики, нісся зі взуттям у прибережний сквер. Найжахливішим було те, що саме у цю кросівку я поклав ключі від квартири, де ми мешкали.
Врешті-решт взуття ми знайшли. Обійшовши майже весь сквер, ми побачили десь у глибині кросівку, яка валялася у траві. Але радість наша була передчасна: ключів усередині не було.
Де ми їх тільки не шукали! Зрозуміло, що вони десь випали, коли собака мчав, не розбираючи дороги, зі взуттям. Але де?
Галина Іванівна, звісно, дала нам запасні ключі, але ми не хотіли залишати
Справу напризволяще.
Цього самого дня опівдні ми знову були на тому місці, де сталася ранкова пригода. Люди розходилися на обід, до того ж немилосердно палило сонце, і бажаючих загоряти було обмаль. Ми розпитували тих, хто ще залишився, чи не знаходили вони ключі.
Ніхто не міг нас втішити.
Раптом якась літня жінка, що відпочивала з маленьким онуком, сказала, коли ми вже збиралися йти: “Погляньте на насип. Там щось блищить!”
Умить сонце, яке було до нас немилосердним, стало нашим рятівником. Вранці воно тільки сходило, тому і не могло висвітлити серед каміння річ, яка зараз заблищала. Ми підійшли ближче і зупинилися у радісному здивуванні – це були наші ключі!
Зрозуміло, старожили пляжу знали про підступного собаку. Ось чому на свої речі вони клали великі важкі камені. Вдень, коли народу на пляжі багато, собака-злодій не з’являється. А ось вранці…
Йому тут було привільно.
Тепер ми, приходячи на пляж рано-вранці, обов’язково кладемо на свої речі важкі камені, а ключі ніколи більше не ховаємо у взутті.
Ось таку історію розповідаємо ми друзям, пригадуючи минуле літо.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)