“У кожного віку свій Пушкін “,- писав С. Я. Маршак. “І тоді музою Пушкіна стане Воля”. Від цієї думки – прямий перехід до вірша “В’язень”, що написаний під час південного посилання поета в 1822 р. Особисті переживання поета виявилися настільки близькими кращим людям Росії і її народу, що вірш сприймався читачами як вираження їхніх власних почуттів. Тому в дореволюційну пору на текст “В’язня” з’явилася пісня, причому далеко не всі знали, що автором слів є А. С. Пушкіна.
В “В’язні” поетична ідея висловлена
Вони не заперечують, що образи гір, морячи, вітру – ці могутні, непокірливі стихії, нагадують про вола, широчінь, бескрайности й тому народжують настрій підйому, “гордого твердження”.
Але все-таки багато хто вважають кінець вірша “невеселим”:
Починаючи зі слів: “Кличе мене поглядом і лементом своїм”, смутні ноти звучать всі глуше й майже зовсім пропадають до кінця. І хоча дійсно воля залишається поки мрією, чотиривірш “Ми вільні птахи…” мимоволі читається з мужньою інтонацією саме тому, що поет переконаний: орел і людина створені вільними; неволя – далекий, протиприродний стан, і з нею вони ніколи не упокоряться. Прагнення до простору, щастю, навіть якщо вони поки нездійсненні, піднімає душу й дозволяє перебороти тугу й смуток. Тому вірш і придбало таку популярність, перетворившись у пісню: люди чули в ній мужній заклик до волі, заперечення неволі.
Так осмислення “читецьких трактувань” при зіставленні аналізу з думками поглиблює розуміння вірша. Як вам здалося, однаковим настроєм воно перейнято від початку до кінця або цей настрій у чомусь міняється? Згадаєте, як у моєму читанні звучав перший чотиривірш і останнє. Спочатку вірш дуже смутне, ви читали смутно, сумно якось. А потім настрій змінився.
Робилося на душі веселіше, гордість якась охоплювала, урочистість. От уже відразу говориться: “Сиджу за гратами в темниці сирий”. Людина нудиться у в’язниці, йому там погано, він не може вирватися на волю.
Орел теж чомусь у неволі (“вигодуваний у неволі”). Поет говорить про нього: “Мій смутний товариш”. Виходить, йому самому, в’язневі, погано, і орел “смутний”. Отут ще смутно, тому що орел кличе в’язня полетіти, але адже в людини немає крил.
Він не може змінити свою долю. Все це вірно. Але якщо вдуматися й представити те, про що пише поет, виникає почуття не тільки сумуй, але й туги, образи, гіркоти.
Як ви думаєте, чому? Щоб відповісти на этог питання, подивитеся, будь ласка, немає чи у вірші контрастних картин, подань? (Якщо відповідь не піде, просимо зіставити “сиру темницю” і картину природи в останній строфі.)
“Сира темниця” – значить маленька камера, тісна й темна. Грати на вікнах. В’язень тужить. Він, напевно, сидить у віконця, але не бачить нічого, крім тюремного двору. А наприкінці вірша говориться про природу.
Темниця похмура, вікно із гратами, а природа простора, світла; море, сніжні гори, небо так вітер. Бачите, поет малює в одному вірші контрастні картини. І хоча він не описує прямо переживань в’язня, ми можемо зрозуміти його тугу про вільне життя. А це викликає в читача нові почуття – образу, збурювання.
Чому людина, породжена для волі, не має її? Є й ще контраст у вірші. Щоб його побачити, подумайте, чому саме орла Пушкін малює поруч із в’язнем.
Орел – це сама “вільна” птах, горда, сильна, вільна. Це цар птахів. Орел літає в піднебесся вище всіх. А тут він у неволі.
У цьому теж контраст: орел і неволя – поняття важко сумісні. Подумайте, будь ласка, яка думка підсилюється від того, що поруч із в’язнем, що “сидить за гратами в темниці сирий”, поет малює орла, “вигодуваного в неволі”. Настрій тужливе підсилюється. Підсилюється схований протест проти загального гноблення. І от, коли ми говоримо, що в цьому вірші головний настрій – смуток, туга. або образа за людину, це хоч і вірно, але не все.
Багато з людей бачили в “В’язні” насамперед заклик до волі. Прочитайте ще раз останній чотиривірш і спробуйте довести справедливість такої думки.
В останньому чотиривірші, коли ви його станете читати, ви мимоволі піднімете голос, знайдете мужню інтонацію, тому що вам захочеться повторити слідом за поетом горді слова про людську волю, про її необхідність. Поет кличе до неї, він не мислить можливості жити в рабстві, в ув’язненні й із хвилюванням, жагуче говорить про це. Тому й став цей вірш улюбленою народною піснею в дореволюційній Росії.
Народ почув у ній не покірний сум, а знайшов порив до волі, твердження її необхідності. Вона кликала до мужності.
А з’явився цей вірш так. В 1820 р. цар Олександр I, довідавшись про вільнолюбні вірші Пушкіна, вислав його з Петербурга в південні губернії Росії. Пушкіна виявився в посиланні, воно втратився волі: йому не можна було жити, де він хотів; він повинен був підкорятися царським намісникам. Один раз, коли він був переведений на службу в Кишинів, йому довелося відвідати місцеву в’язницю (острог).
У тюремному дворі він побачив двох ручних орлів, що належать генералові Инзову, у розпорядження якого Пушкін був присланий. В орлів, щоб вони не могли полетіти, були підтяті крила. Вид орлів, ютившихся в тісному дворі острогу, уразив поета.
Долею гордих птахів, який так природно можна представити у вільному, ширяючому польоті, стало жалюгідне життя в неволі…
Конкретне спостереження викликало в поета міркування про долю людини, загострило його відношення до свого посилання. І він створив вірш, у якому багато з людей побачили відбиття своїх почуттів і переживань. Тому в “В’язня” виявилася щаслива доля: народ прийняв вірш як своє власне створення й зробив з нього пісню”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)